Війна без переможців

75 років Волинської трагедії: готових пробачити ще менше, ніж готових просити пробачення


Присвоєння скверу біля Генконсульства РП у Львові імені Яцека Куроня – крок до українсько-польського примирення

15 серпня 1943 р. Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський Андрій (Шептицький) звернувся до українців з пастирським посланням, в якому засудив страшні вбивства, скоєні молодими людьми, може, навіть з добрими намірами, але з жахливими наслідками.

Шептицький наголошував, що вбивства не лише порушують Божий закон, а й відповідають інтересам ворогів і принесуть шкоду народові. Польські історики називають ті вбивства Волинською різаниною, українські — Волинською трагедією.

Послання предстоятеля Української греко-католицької церкви мало важило для православних волинських селян, та й навряд чи застереження митрополита могло дійти до них в умовах війни. А от «молоді люди», яких митрополит згадував у посланні, — Провід ОУН (Б) — його знали і шанували. Саме їх і закликав дослухатись голосу «старшого покоління», тобто мельниківців.

Послання Шептицького не можна назвати несподіванкою. Митрополит завжди виступав проти політичних вбивств. Уперше виступив ще у 1908 р., коли Галичина входила до складу Австро-Угорщини і Мирослав Січинський вчинив замах на намісника Галичини графа Потоцького. Коли в 1930-х рр. молоде покоління борців за Україну почало використовувати тактику індивідуального терору, Шептицький назвав ідеологію, що спирається на таку тактику, аморальною і деградованою. Однак це не завадило митрополиту в 1941 р. благословити проголошення Української Самостійної Соборної Держави. Та злагода тривала недовго. Німецька влада кинула Бандеру і Мельника до Заксенхаузена, а Шептицькому довелося закликати паству не брати участі у погромах і рятувати євреїв.

Намагався митрополит і ліквідувати розкол ОУН на «бандерівців» і «мельниківців», який дійшов до взаємних вбивств. На жаль, українські патріоти вкотре продемонстрували небажання і невміння поступатися один одному. У той же час митрополит на прохання графа Дуніна-Борковського та графа Бохенського влаштував зустріч представників польського підпілля і ОУН-Б. Але через питання «східних кресів» всі перемовини закінчились нічим.

30 липня 1943 року до Шептицького звернувся Архієпископ Римо-католицької церкви, Митрополит Львівський Болеслав Твардовський — з листом, в якому повідомляв про заклики вбивства поляків і про політичний характер вже скоєних вбивств. Послання Шептицького від 15 серпня 1943 р. Стало реакцією на лист римо-католицького колеги. Канадський історик українського походження Іван-Павло Химка звертає увагу, що в листуванні з польськими католиками і Ватиканом Шептицький став чітко на сторону українського руху.

У листуванні з Твардовським Шептицький уникав покладати відповідальність за вбивства лише на українців чи «молодь» (ОУН-Б). Український митрополит писав Твардовському, що через війну в селах з’явилися більшовицькі партизани, польські революціонери і банди дезертирів. Також Шептицький наголошував на соціальних мотивах таких убивств. У наступному листі Шептицький нагадав Твардовському про пацифікацію 1930 р., пограбування українських селян польськими військовими, вбивства українських активістів ще до початку війни, антиукраїнську діяльність поляків, які зареєструвались фольксдойчами, напади і вбивства українських священиків.

Апелюючи до цих фактів, Шептицький закликав римо-католицьких священиків вгамувати їх паству. Відкидаючи виключну вину українців у вбивстві поляків у листуванні з Твардовським, Шептицький продовжував закликати українських націоналістів схаменутись. 15 листопада 1943 р. Шептицький написав нове пасторське послання, в якому закликав «супроти ворогів мати широку, всеобіймаючу християнську любов».

«Видавництво Старого Лева» видало 2017 року книгу польського репортера Вітольда Шабловського «Кулемети і вишні. Історії про добрих людей з Волині». Книга була присвячена українцям, які, ризикуючи власним життям, рятували поляків у 1943 р.

Шабловський утримався від покладання колективної відповідальності на українців і навіть звернув увагу на небажання поляків приділяти велику — увагу рятівникам: «Нас у нашій історії лише вбивали, немає місць для таких, що пробували рятувати… Ми не даємо своїм праведникам медалей, не садимо на їх честь дерев… Щиро кажучи, ми взагалі про них не пам’ятаємо».

У своїх інтерв’ю Шабловський ставить у приклад євреїв, які шанують своїх рятівників. А також звертає увагу на те, що поляки при згадці про українських праведників говорять, що таких були одиниці, а більшість вбивало, і при цьому самі не люблять, якщо хтось говорить так само про винищення євреїв у Польщі.

Серед героїв і праведників Шабловський виділяє чеського пастора Яна Єлінека з с. Купичева. У роки війни Ян Єлінек врятував 150 людей. Чеський пастор рятував від українців поляків, червоноармійців, полонених німців і українців від поляків. Він звертався до озброєних, готових до вбивства людей і не раз ризикував загинути разом з тими, кого рятував. Вражений такими вчинками Шабловський назвав Єлінека людиною, яка мала контакт із вищими силами.

Але Єлінек схожий на Шептицького не тому, що так само рятував євреїв. На самому початку війни Єлінек звернувся до своєї пастви зі словами, що завжди треба залишатися християнами, і якби їм треба було допомогти пораненому Гітлеру, то це треба було б зробити. Такі слова відвернули від нього частину парафіян. Важкі випробування війни його не змінили. Але коли одного разу до Купичева привезли тіла «бандерівців», серед яких був чех, і треба було їх поховати, пастор Єлінек дипломатично ухилився від обов’язку молитися над загиблим земляком, який воював разом з українцями, і під надуманим офіційним приводом покинув Купичев у день поховання. На жаль, ми не знаємо, чи було відомо тоді пастору про трагедію села Малин, в якому німці і поляки замордували чехів і українців. Та, як бачимо, він, як і Шептицький, більше прощав одній стороні, вважаючи її жертвою, і бачив винною у трагедії іншу сторону.

У тій же книзі Шабловського можемо зустріти ще один яскравий приклад небажання визнати жертви іншої сторони. В 1943 р. у Пшебраже (тепер — Гайове) був один із найбільших загонів польської самооборони. Під виглядом «бандерівців» пшебражці нападали на німців, а потім інший їхній загін допомагав німцям відбити напад.

Однак коли у Пшебраже прибув зв’язковий «Адам» із Армії Крайової і наказав озброєним чоловікам приєднатись до збройного загону, то пшебражці обурились. Примітно не лише те, що пшебражці звинуватили Армію Крайову в готовності ними пожертвувати, а й те, що вони вважали нормальним провокувати німців проти українців, хоча в цьому плані їхні дії мало чим відрізнялися від дій АК.

Але це лише частина історії. Донька праведника «Яд Вашем» Алоїзія Людвіковського із Пшебраже розповідала, що навіть після війни на її батька косилися за те, що він переховував євреїв з Трохимброду і тим самим ставив селище під загрозу каральної акції німців. Про те, що Людвіковський переховував євреїв під час окупації, знали лише двоє сусідів. А от на інших пшебражан, які переховували євреїв, їхні сусіди донесли, і всі вони були винищені. Але поляки з Пшебраже все одно вважають себе лише жертвами. Схоже, Волинська трагедія 1943 р. мала б бути предметом вивчення не лише істориків, а й психологів та дослідників віктимології (наука, яка вивчає процеси, що тягнуть за собою появу жертв злочину).

Українці і поляки несуть спільну відповідальність за події 1943 р. Однак все-таки є одна обставина, яка змушує і мене вважати українців більше жертвами, ніж винними. Історик Володимир Сергійчук у книзі «Поляки на Волині у роки Другої світової війни», спираючись на документи Львівського архіву СБУ, висвітлив політику польського еміграційного уряду щодо польського населення на західноукраїнських землях після того, як 9 вересня 1944 р. було підписано домовленість між УРСР і Польщею про взаємне переселення поляків і українців. Так, за вказівками з Лондона у вересні-жовтні 1944 р. на Волині і Галичині почали організовуватись заходи щодо недопущення виїзду на захід.

Серед заходів, які розглядалися, були індивідуальний терор протии поляків-противників Армії Крайової і знищення поїздів з переселенцями. Звичайно, планувалися і вбивства представників радянської влади з таким наміром, щоб вони лягли на УПА.

Організаційний наказ по округу «Схід» від 10 лютого 1945 р. передбачав:

«1. Усе польське населення округу необхідно втягувати в бойові одиниці, використовуючи кожного відповідно з його силами і кваліфікацією.

2. Звільняються від загального обов’язку тільки хворі старики і розумово недорозвинуті діти.

3. Усіх, хто підлягає військовій службі, треба використовувати відповідно з їх кваліфікацією у межах відповідних організаційних одиниць".

Цей же наказ вимагав створення повстанських резервних загонів, до яких мали бути зараховані всі, хто не ввійшов до складу лісових, тобто диверсійних, загонів.

«Орлята» — молодь від 14 до 16 років — мали бути використані до розвідки, зв’язку і доставки боєприпасів. Головним завданням було будь-якою ціною утриматись на західноукраїнських землях.

Як бачимо, польські політики і військові в питаннях, які стосувалися українських земель, відкидали поняття «цивільний поляк». Ці польські діячі вважали, що Англія і Америка на майбутній мирній конференції підтримають їхні вимоги щодо польських кордонів. Тому наказ щодо мобілізації населення готував нову війну з українцями, а не з радянською владою. Усе це наводить на думку, що Волинська трагедія 1943 р. могла стати лише прологом ще більшої війни.

Плани Армії Крайової, як і УПА, на допомогу Англії і США не виправдались. Ставши частиною соцтабору, український і польський народи не могли відчувати себе переможцями. А потім майже одночасно здобули незалежність, і взаємні претензії, які замовчувалися в роки радянської влади, і стали приводом для історичних суперечок.

Історичне порозуміння — процес важкий. Політизація трагедії лише ускладнює цей процес. У 2013 р. депутат Партії регіонів Вадим Колесніченко презентував «Кресову книгу праведників», перекладену українською і російською мовами, але зроблено це було для звинувачення УПА у військових злочинах. А в 2015 році під час виборів президента проти кандидата Анджея Дуди були поширені листівки, що він є онуком командира УПА Михайла Дуди-«Громенка».

Для примирення важливе не тільки усвідомлення учасниками конфлікту своєї вини, а й готовність жертви прощати. Без цього будь-який діалог перетворюється у сварку про те, хто почав вбивати першим і хто вбив більше.

Для України найкраще акцентувати увагу на позитивних прикладах українсько-польських відносин, а не перекрикувати польських обвинувачувачів. Добрим початком стало виробництво документального фільму «Єжи Ґедройць. Магічна сила слова», присвяченого автору формули «не буде вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців».

У 2018 р. у Львові скверу біля Генерального консульства Польщі було присвоєно ім’я Яцека Куроня, який був членом родини, де були жертви польсько-українського конфлікту. Але знайшов у собі сили простити, а не винити, і зробив великий внесок у дружбу двох народів.