Загублена країна, забута війна

У нігерійсько-біафрській війні загинуло близько трьох мільйонів людей.

50 років тому, 30 травня 1967 року, одинадцять південно-східних провінцій Нігерії, які населяли переважно народність ігбо, оголосили в портовому місті Порт-Харкорт про своє відокремлення й проголосили незалежну Республіку Біафра зі столицею у місті Енугу. Християни-католики ігбо зазнавали утисків від інших племен Нігерії, що жили на півночі й заході країни й належали до мусульман за віросповіданням. Очільником Біафри став підполковник Одумегву Оджукву. Він походив із заможної родини, освіту здобув в Оксфордському університеті. Країну назвали так за назвою затоки, яка омивала її береги.

Ця територія становила 75 тисяч квадратних кілометрів, на ній жило 15 мільйонів людей. Там було зосереджено дві третини нафтових родовищ Нігерії, які давали основну частину експортних доходів країни. Саме нафта, яку знайшли тут незадовго до цих подій, поманила жителів Південного Сходу, запаморочила свідомість, давши мрію про економічну незалежність, безбідне життя й процвітання без решти Нігерії.

6 липня федеральний уряд послав до Біафри дві колони військ, які мали покінчити із сепаратистами за лічені дні. Однак дні переросли у роки нігерійсько-біафрської війни, яка стала найбільш жорстокою за всю історію сучасної Африки.

Оджукву сподівався на широку міжнародну допомогу, оскільки його уряд, налагодивши експорт нафти, зміг закуповувати зброю, утримувати сотні таборів для біженців, забезпечувати населення в зоні воєнного конфлікту й орендувати літаки для регулярного постачання вантажів.

Проте федеральні війська під час бойових дій спромоглися захопити нафтоносні райони й саму столицю, Енугу, в жовтні 1967 року. Урядовим з’єднанням надавали суттєву воєнну допомогу Великобританія і Радянський Союз. До Нігерії прибули радянські літаки й пілоти, які здійснювали бомбардування позицій підрозділів Оджукву. СРСР підтримував уряд Нігерії, бо був дуже зацікавлений у продажу зброї цій африканській країні. Давні непримиренні вороги Холодної війни раптом стали спільниками у вій­ні проти Біафри, до якої прибули численні найманці із Західної Європи. Вони доставляли в нову республіку їжу, медикаменти, озброєння та брали найактивнішу участь у військових операціях. Республіці дуже допомагав і Міжнародний Червоний Хрест.

У травні 1968 року Біафра втратила свій останній морський порт Порт-Харкорт і летовище. Із необхідних щоденних 300 тонн продовольства гуманітарні організації змогли доправляти по повітрю щонайбільше 80 тонн. 30 червня 1969 року федеральний уряд заборонив Червоному Хресту надавати будь-яку допомогу Біафрі, й здійснив морську блокаду, що призвело до серйозної нестачі продовольства і, як наслідок, голоду. На жовтень 1969 року уряд Біафри контролював лише трохи більше 2 тисяч квадратних кілометрів, де тулилося близько 5 мільйонів людей. Смертність на кінець року в таборах біженців досягла 10 тисяч людей на добу. Оджукву звернувся до ООН із пропозицією про перемир’я, та вона була категорично відхилена федеральним урядом Нігерії.

25 грудня 1969 року те, що залишилося від території Біафри було перерізано навпіл урядовими військами Нігерії з двох боків. Протягом останнього наступу федералів, що розпочався 7 січня, були розгромлені залишки 70-тисячної армії Біафри. Оджукву, на той час уже генерал, з огляду на хаос і безнадійність стану в республіці, передав повноваження своєму заступникові — генерал-майору Філіпу Ефіонгу, і 10 січня 1970 року вилетів із найближчими родичами й соратниками до Берега Слонової Кістки. Ефіонг, після консультацій із вищими офіцерами, дійшов висновку, що настав час скласти зброю, і 15 січня підписав акт про капітуляцію Біафри.

Під час нігерійсько-біафрської війни загинуло близько трьох мільйонів людей, в основному через голод. 40 відсотків загиблих становили діти. Край, який вважався одним із найбагатших в Африці, виявився зруйнованим і спустошеним.

Республіка Біафра проіснувала два з половиною роки. Вона була офіційно визнана Габоном, Гаїті, Берегом Слонової Кістки (нинішній Кот-д’Івуар), Танзанією і Замбією. Країни, які формально не визнали Біафри, однак надавали допомогу (військову й гуманітарну), включали Ізраїль, Францію, Іспанію, Португалію, Норвегію, Родезію (нинішня Зімбабве) і Ватикан.