Як безбожна влада заганяла УГКЦ у підпілля

70 років тому, 8-10 березня 1946 року, псевдособор у Львові проголосив «добровільне» приєднання до російської православної церкви. 

Після повернення радянської влади на Західну Україну влітку 1944 року Москва почала готуватися до ліквідації греко-католицької церкви, яку очолював митрополит Йосип Сліпий. 17 березня 1945 року Сталін особисто схвалив письмові пропозиції щодо ліквідації УГКЦ за допомогою переведення її під юрисдикцію Московського патріархату. Апогеєм цього стали березневі події післявоєнного 1946 року, що відбулися під назвою Львівський собор.

Безперервно тривали арешти непокірних священиків і мирян 

Початок цілеспрямованого наступу на УГКЦ пов’язаний з появою 8 квітня 1945 року статті “З хрестом чи мечем”. У ній українську греко-католицьку церкву звинувачували у співпраці з німцями і зв’язках з ОУН. Статтю передрукували інші видання Західної України та поширювали окремою брошурою. Після пропагандистської роботи щодо дискредитації УГКЦ як “ворога народу” 11 квітня у соборі святого Юра у Львові НКВС заарештувало весь єпископат УГКЦ на чолі з митрополитом Сліпим, а також багатьох священиків. Водночас масові арешти відбулися у Станіславі та інших містах. Всього, за даними НКДБ УРСР, у 1945 році в Україні заарештували 96 священиків УГКЦ.

У травні 1945 року під конт­ролем радянських органів держбезпеки утворили “ініціативну групу” з греко-католицького духовенства, яка агітувала за розрив унії з Римом. До склaду цьoгo yтвopeння ввійшли тpи священики, якi мaли пpедстaвляти дyxoвенствo i вipyючих цiлиx Єпapxiй: Гaвpиїл Koстeльник — від Львiвськoї, Mихaйло Mельник — від Дpoгoбицькoї тa Aнтoнiй Пeльвeцький — від Станіславської. Вмовляннями та погрозами, що часто завершувалися арештом незгодних, “ініціативна група” здобула підтримку невеликої кількості священиків і мирян, які погодилися на перехід під юрисдикцію Російської православної церкви і ліквідацію УГКЦ. 

Незважаючи на офіційні протести греко-католиків, влада постановила “возз’єднати” УГКЦ та РПЦ у рік 350-ліття Берестейської унії. Для цього обрали відповідний день — першу неділю Великоднього посту. Своєрідним попередженням напередодні проведення Собору стало завершення слідства над Йосипом Сліпим та єпископами УГКЦ і скерування справи на розгляд військового трибуналу. Практично безперервно тривали арешти непокірних священиків і мирян.

Церковні канони Кремлю не завада...

Згідно із церковними канонами Собор вважався недійсним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви, а організатори Львівського собору на час його проведення вже були єпископами та священиками РПЦ. Відсутність митрополита та єпископів УГКЦ позбавила зібрання канонічності. Та це не перешкодило кремлівському керівництву. 8-10 березня 1946 року на Львівському церковному соборі 216 делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про скасування Берестейської унії 1596 року, ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. 

Запевнення офіційних історіо­­графів про добровільний перехід на православ’я і відсутність будь-яких спроб відстоювати унію з боку УГКЦ не відповідали дійсності. Навіть після Львівського собору греко-католицькі громади та священики відмовлялися реєструватися як православні. На середину 1946 року на Станіславщині офіційно влаштувалися 216 з усіх 322 священиків, у Тернопільській області — лише 19 з 270, у Львівській області від реєстрації відмовився 101 священик з 281, 56 з них залишили духовний сан або були репресовані. У Церкві розпочався період підпілля.

Осередком опору радянській ідеології та твердими прихильниками греко-католицької віри залишалися монастирі. Станом на 1 березня 1950 року у Львівській, Станіславській та Закарпатській областях діяли вісім греко-католицьких монастирів. У них проводили богослужіння та відправляли священиків у навколишні села для євангелізації. Для “наведення порядку” органи держбезпеки у кінці березня 1950 року заарештували мешканців головного осередку греко-католицького чернецтва — чоловічого й жіночого гошівських монастирів Івано-Франківської області. За відпрацьованою схемою припинили діяльність інших монастирів, а священики та монахи, які залишилися на волі, продовжили свою діяльність підпільно. Продовжували існувати підпільні семінарії та монастирі, зароджувалися нові покликання до священичого та монашого життя. Радянська влада так і не змогла зламати опір греко-католицьких священиків і вірних. Перебуваючи поза законом, УГКЦ продовжувала діяти аж до легалізації напередодні розпаду СРСР у 1989 році.

Свідчення очевидця отця Омеляна Івасика (з архіву Інституту Історії Церкви УКУ, орфографія збережена)

“…То було не об’єднання, але то був примус до того. Приїхав до мене до Стинави офіцер КГБ Скільського з повозкою, і мене забрав. А то було — березень, десь 6-го березня увечері, о 8-й годині вечора. Жона мене покійна вирядила, дала мені хліба з маслом, убрала мене. Я був певний, що мене везуть або до тюрми, або відразу на Сибір. До райвиконкому привезли під розпискою. Сторож мене перебрав і посадив у канцелярії райвиконкому на бюрку. Сторож мене прийняв та й каже: “Я не маю де Вас помістити тут, бо вже привезли з різних сіл священиків. Є вже 18 з Вами”. І ми другого дня рано, десь коло 9-ї години виїхали машиною. Авто відкрите, грузове… нас посадили, священиків, як баранів, на ту машину. І так ми поїхали геть аж до Миколаєва. В Миколаєві ще повернули по священика з Миколаєва. І там перед Миколаєвом чекали на пором, щоби перевезли нас через Дністер, бо не було моста. До Львова ми приїхали передвечором. Зустрічав нас отець-доктор Костельник як ініціатор того всього. То було на площі святого Юра. “А, Стрий приїхав, Стрий, Сколе”, — дуже ся радував. І нас порозвозили по різних готелях. І опісля нас запровадили до гостинниці і там зробили вечерю. На другий день сказали, що з завтрашнього дня буде “собор”. Отець Хавлюк каже: “Не сумуйте, голову догори. Бо той собор не є собор, бо нема ні єпископа, ні нікого нема. Це є розбійницький собор, а не церковний. Хто скликає той “собор”? Люди, котрі не мають жадної правної сили”. Досить, що я був на одній тій сесії, де проводив якийсь червоний, розтріпаний, руда борода була, східняк. Зі сходу десь, з Москви чи звідкись. Я тим ся не інтересував. Але несимпатична особа така. Там сидів, в президії ніби. Жодної дискусії не було. Атмосфера була така, що за кожним, котрий є, наглядає хтось, підслуховує, хтось стереже…”.

 

На «поминках» УГКЦ не бракувало делікатесів і спиртного

У дні «собору» влада подбала про посилене харчування майбутніх служителів РПЦ.

Псевдособор 1946 року був найкоротшим за всю історію подібних церковних зібрань. Його провели по-стахановськи. Долю УГКЦ вирішили лише за шість годин, включно з молебнем і обідом. Організаційними питаннями цього зібрання займався полковник держбезпеки Богданов, який особисто видавав делегатам мандати. Їх скріплював печаткою і ставив підпис Г. Костельник.  Делегати жили у колишньому готелі “Україна” (неподалік готелю “Жорж”).   

У державному архіві Львівської області збереглося меню харчування делегатів так званого собору. Зважте на те, що 1946 рік був найбільш голодним повоєнним роком.

Сніданок

Масло вершкове

Сир голландський

Вінегрет

Риба заливна

Кава

Горілка - 100 грамів

Вино -   200 грамів

 

Обід

Фаршмак

Суп грибний

Риба фарширована

Чай з тістечком

Горілка, вино, пиво

 

Вечеря

Вершкове масло

Сир голландський

Яйце фаршироване

Горілка, вино, пиво

 

У наступні дні (попри те, що сам собор тривав кілька годин, але делегатів тримали кілька днів для “виховної роботи”) до меню додалися ще риба сьомга, «ветчина», червона ікра. Горілку і вино обмежували нормою тільки на сніданок, а на обід і вечерю таких обмежень не було.  Тостів за майбутнє РПЦ від пригодованих делегатів прозвучало немало...

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ