«Дотепер працюю не тільки я, а й моя дружина...»
Уродженець села Мамаївців, що неподалік Чернівців, артист, який поніс у світ відомі шлягери “Два кольори”, “Черемшина”, “Марічка”, незважаючи на свій вік, ще непогано почувається. Ми спілкувалися телефоном майже півгодини, і на завершення розмови, коли я запитала, яку пісню зі свого репертуару він виконав би не роздумуючи, чую у телефонній слухавці “Сміються й плачуть солов’ї”. Незважаючи на те, що співається у цьому творі про те, що молодості більше не буде, у голосі Дмитра Гнатюка не відчувається нарікань. Приміром, на запитання “Ви, очевидно, через вік і здоров’я не приїжджаєте на Буковину” відповів: “Чому? Був не так давно. І ще збираюся”.
«У моєму рідному селі Мамаївцях біля нашої хати був такий луг, де ми пасли худобу. Поруч текла річка Прут. І саме тут я вперше тренував свій голос. Це, можна сказати, була моя перша сцена», — каже народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Дмитро Гнатюк “ВЗ”. Саме звідси і починається шлях на сцену великої людини, яку нині називають легендою українського музичного мистецтва.
Із рідних артиста у Мамаївцях живе його молодша на п’ять років сестра Нимидора Михайлівна. А у Чернівцях — її внучка Леся, восьмирічна донька якої народилася того ж дня, що й Дмитро Гнатюк, — 28 березня. На Буковині живуть родичі, племінники артиста, адже у батьків артиста було шестеро дітей. Минулого року у Канаді померла сестра співака Анничка.
— Про що я думаю перед своїм днем народження? — перепитує Дмитро Михайлович.- Про мистецтво. Про що іще я можу думати. Радію, що ще ходжу у консерваторію, передаю студентам свої вміння, навички. Скажу вам, що сидіти вдома — це не для мене. Ми з дружиною мешкаємо недалеко від центру Києва, і пішки ходжу до консерваторії. Люди по дорозі мене впізнають, вітаються. Якщо маю час — стаю з ними поговорити. Тут, у консерваторії, буду відзначати і день народження, тому що люди захочуть мене привітати. Ну, якщо попросять на сцену, то вийду, хоча вже рік не виступаю.
— Працюю не тільки я, а й дружина Галина, з якою разом прожили більше 60 років. Вона — доктор філологічних наук, все життя пропрацювала в Інституті мовознавства Національної академії наук.
— Часто до нас приходять мої друзі, — продовжує артист, — такі вже солідні за віком, як і я. Але ми товаришуємо ще зі студентськиих часів. Щодня я прокидаюся не пізніше восьмої ранку, п’ю чай (каву не можна через проблеми із серцем). Завжди відчуваю у собі бажання працювати, щось робити. Але енергію треба і оберігати, не витрачати її на незрозумілі речі, на випивання, на гуляння із жінками. Я сам не люблю сидіти без діла, та мені і не дають. Тому і зараз думаю про музику, мистецтво. Я мрійник, скажу я вам.
Згадуючи минуле, Дмитро Гнатюк зауважив:
— Коли моя мама приїжджала до мене у Київ, на своїх концертах я саджав її в окрему ложу, щоб їй ніхто не заважав. Вона хвилювалася разом зі мною і, можна сказати, грала на сцені разом зі мною — так це все переживала, адже теж мала гарний голос.
Під час Другої світової війни й повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив в евакуації у Свердловській області, де працював металургом. Повернувшись звідти, став артистом у Чернівецькому театрі ім. О. Кобилянської. Один із перших його спектаклів — вистава “Земля”. А згодом один професор десь почув, як хлопець співає, і запропонував йому вступати до Києва, в консерваторію. Коли сказав мамі, що їде до Києва, вона розплакалася. “Поїду, але дуже скоро повернуся назад”, — заспокоював її син…
Вступив у консерваторію у 1946 році, у клас прославленого українського баритона Івана Паторжинського. А вже через три роки Гнатюк співав у Москві, перед Сталіним — разом із хором Вірьовки. Григорій Вірьовка запропонував Дмитру, тоді студенту консерваторії, взяти участь у цьому концерті. Як пише Вікіпедія, припускають, що зустріч із Сталіним та його прихильність до молодого таланту дала своєрідний карт-бланш на більшу свободу вибору мистецьких уподобань. Зокрема, співак доклав багато зусиль для популяризації української пісенної класики, частина з якої була під забороною.
За десятки років творчої кар’єри Дмитро Гнатюк зіграв десятки головних оперних партій — Остапа в «Тарасі Бульбі» Лисенка, Ігоря у «Князі Ігорі» Бородіна, Онєгіна в «Євгенії Онєгіні» Чайковського, Жермона у «Травіаті» Верді, Фігаро у «Севільському цирульнику» Россіні, Ескамільо у «Кармен» Бізе… Завдяки йому у світ полинули «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Два кольори», «Черемшина», «Марічка», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Ясени», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»… Він — лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, лауреат Державної премії СРСР, Герой соціалістичної праці, академік Академії мистецтв України.
2004 року брав участь у Помаранчевій революції, виступав на сцені Майдану Незалежності.
