«Брежнєв був типовим партійним функціонером»

Політика «дорогого Леоніда Ілліча» була спрямована на збереження в СРСР тоталітарної системи

П’ятдесят років тому, 14 жовтня 1964 року, відбулася подія, яка визначила подальший розвиток СРСР. Влада Микити Хрущова завершилася... Падіння цього діяча не було випадковим. Усунення лідера держави готувалося принаймні рік. Розглядали версії його арешту чи навіть фізичного знищення. Заблокували доступ до Хрущова інших осіб: особисто чи через телефонний зв’язок.

Серед змовників, які готували у СРСР палацовий переворот, були шефи силових структур, керівники республіканських партійних організацій, міністри або їхні заступники. Їм таки вдалося знайти «нового вождя”. Ним став 58-річний партійний функціонер Леонід Брежнєв. Детальніше про ті події “ВЗ” розповів завідувач кафедри історії Центральної та Східної Європи історичного факультету ЛНУ імені Івана Франка, доктор історичних наук, професор Михайло Кріль.

— Замінили охорону Хрущова на всіх рівнях, а його самого викликали з відпустки до Москви, — пояснив Михайло Кріль. — Ще в дорозі Хрущов запідозрив щось недобре і вимагав посадити лайнер у Києві. Пілот був невблаганний. Після дводенної цілеспрямованої критики, з якою виступили всі члени вищого керівництва партії і держави, за винятком Мікояна, Хрущов вимушено визнав свою політичну поразку і погодився на відставку з усіх посад — нібито за станом здоров’я.

— Чому після усунення Хрущова вибір верхівки КПРС впав саме на Брежнєва?

— Брежнєв був типовим партійним функціонером, який для здобуття кар’єри маневрував і догоджав впливовішим державним чи політичним діячам. Пройшов усі щаблі партійного керівництва, починаючи з 1937 року. Участь у групі, яка заарештувала Берію, сприяла його подальшій кар’єрі. Займав високі партійні посади в Україні, Молдові, Казахстані. Підтримка Хрущова у боротьбі з опозицією була віддячена посадою голови Президії Верховної Ради СРСР.

Проте хрущовські реформи, зокрема обмеження засилля номенклатури, викликали великий спротив. Партійні боси не бажали поступатися владою, хотіли спокійного і ситого життя, якому перешкоджали постійні хрущовські експерименти. Тому й вирішили підібрати собі вождя, який би виконував їхню волю. Ним мав стати Леонід Брежнєв, якого, до речі, Микита Хрущов хотів бачити своїм наступником.

Брежнєв, якого змовники вважали перехідною політичною фігурою, виявився хитрішим. Він розумів, що зміцнити владу зможе шляхом розставлення на ключових партійно-державних посадах відданих йому друзів, колишніх колег по роботі. Найбільше їх було з Дніпропетровської області. Складалося враження, що там готували не кваліфікованих інженерів з металургії, а політиків і дипломатів. У вищому керівництві опинилися не лише партфункціонери, які привели його до вершин влади, а й родичі (син Юрій був заступником міністра зовнішньої торгівлі, зять Чурбанов — заступником міністра внутрішніх справ). Міністром цивільної авіації став особистий пілот Брежнєва Бугайов. Таке оточення цілеспрямовано формувало новий культ особи.

Брежнєв був майстром апаратної боротьби за владу, своєчасно усував своїх явних і потенційних супротивників, як у випадку з Шелепіним, Підгорним чи Шелестом. Кадебіст Шелепін був основним організатором усунення Хрущова і розробляв аналогічний варіант щодо Брежнєва.

- Політику Брежнєва оцінюють неоднозначно. З одних джерел — пом’якшення комуністичного тиску на суспільство. З інших випливає, що Леонід Ілліч був більшим ортодоксом, ніж Микита Сергійович...

— Брежнєв прийшов до влади без власної програми розвитку держави і повністю довіряв своїй «команді». Знаючи, що новий вождь схильний до традиційного, консервативного мислення, не сприймає кардинальних змін, партійно-державна номенклатура зробила все, щоб відновити дохрущовський спокій... Уся політика Брежнєва спрямована на збереження існуючої тоталітарної системи в СРСР — з усіма наслідками, характерними для імперії та імперського мислення. Іншими словами, дещо лібералізована сталінська модель соціалізму продовжувала жити ще до кінця 80-х років ХХ століття.

Відмова від ідеї хрущовської відлиги, курс на реабілітацію сталінізму викликали широкий рух дисидентства. Якщо на початку його основу становила правозахисна діяльність, то згодом, передусім в Україні та трьох балтійських республіках, цей рух стрімко набирав національного забарвлення. Проте владний режим не йшов на жодні, навіть найменші поступки, а активні діячі зазнавали різноманітних переслідувань. Брежнєв не використовував сталінського методу репресій, але успішно розправлявся з дисидентами. Їх ув’язнювали, запроторювали у концтабори, психіатричні лікарні. У кращому випадку — висилали за кордон.

Весь період перебування Брежнєва на вершині влади — це час, коли проголошувані гасла про міфічні успіхи не узгоджувалися з реальними фактами. Світовий технологічний прогрес практично не торк­нувся СРСР, який продовжував протоптувати екстенсивний шлях розвитку. Ідею добробуту людей, яка б мала бути на першому місці, замінили ціллю досягти військової могутності. Справді, владний режим її домігся. Проте ціною цього стали технологічна відсталість, розвал сільського господарства, низький рівень життя.

Правління Брежнєва і двох його наступників умовно називають «застоєм». Вперше такий термін для характеристики цього етапу в історії СРСР вжив Михайло Горбачов. Суть «застою» у тому, що державу охопила системна криза. Спостерігалася продовольча криза, прихована інфляція, бракувало якісних товарів, наростали споживацькі настрої. З одного боку, Брежнєв був добре проінформований про малі зар­плати і злиденне становище переважної більшості населення. З другого — потакав тіньовій економіці, крадіжкам. Його вислів, що в СРСР ніхто не живе на одну зарплату, сприйняли як норму життя і протегування корупції... З іменем Брежнєва пов’язана геополітична доктрина СРСР, суть якої зводилася до можливості збройного вторгнення на територію іншої держави з метою збереження зони контролю. Вперше її реалізовали у 1968 році у зв’язку з Празькою весною.

Прийшовши до влади, оточення Брежнєва спробувало реабілітувати сталінізм і особисто Сталіна. Почали з’являтися книги, фільми, які показували особливу роль Сталіна в історії. Брежнєв часто виступав з промовами чи доповідями, які транслювало телебачення, радіо, під час демонстрації фільмів у вигляді заставки як кінохроніки. Оскільки він не мав ораторського таланту, читав важко, не міг правильно вимовити складні слова. Тож автори текстів мали багато мороки з підбиранням потрібних слів і термінів...

Брежнєв любив славу і почесті. Оточення це тонко вловлювало. Він мав чотири найвищі відзнаки СРСР, численні ордени і медалі багатьох держав світу, отримав військове звання маршала. З великим задоволенням приймав премії, почесні звання. Знаючи його пристрасть до швидкої їзди та полювання, лідери великих держав дарували йому автомашини та дуже дорогу мисливську зброю. Його так звані спогади, написані групою журналістів, мали на меті зміцнити політичний авторитет генсека. Проте надмірна популяризація викликала зворотний ефект — насмішки, зокрема у середовищі інтелігенції.

— Брежнєв і його найближчі соратники прийняли рішення про введення радянських військ в Афганістан. Яка мета цього військового втручання?

— Навесні 1979 року в Афганістані розпочалося повстання проти правлячого комуністичного режиму. За таких умов офіційна Москва допомогла прем’єр-міністру Аміну провести палацовий переворот. Проте він почав проводити самостійну політику. Цього не стерпів Кремль, організував військову інтервенцію і вбивство Аміна. Формально офіційна радянська пропаганда назвала це допомогою Афганістану. Насправді розпочалася тривала війна за повний політичний контроль над цією територією. Війська СРСР були виведені лише 15 лютого 1989 року.

Уряди західних держав, громадськість негативно зреагували на радянське військове вторгнення. Відразу і надовго погіршилися відносини з США. Більшість західних держав бойкотували Олімпійські ігри у Москві 1980 року. З іншого боку — загострилася гонка озброєнь, що виявилося згубним для радянської економіки. Афганський фактор сприяв поглибленню політичної кризи в СРСР.

— На початку 1976 року Брежнєв переніс клінічну смерть. Він уже не міг керувати СРСР, все ж робив це до самої смерті. Хто реально керував державою?

— Проблеми зі здоров’ям у Брежнєва виникли у 1969 році. Поруч з ним завжди були лікарі. Він мав кілька інфарктів та інсультів. Особливо загрозливий стан виявився у 1976 році. З тих пір мислення, мова і міміка були порушені. Брежнєв виявився недієздатним.

Майже 20 років ключові важелі в оточенні Брежнєва тримав начальник загального відділу ЦК Компартії Черненко. Партійну канцелярію, яку за Сталіна сформував Поскрьобишев, Черненко перетворив на орган управління партійним апаратом. Через нього проходили навіть документи КДБ. Шеф КДБ Андропов заходив до кабінету Брежнєва лише раз на тиждень, тоді як Черненко бував по кілька разів щодня, а окремі документи коментував і навіть давав Брежнєву певні рекомендації. Роль Черненка як партапаратника особливо зросла в часи загострення хвороби Брежнєва. Водночас виникли два угруповання, які виношували плани майбутнього перебрання влади. Одне з них очолював міністр внутрішніх справ Щолоков, а в іншому були Андропов і Черненко. Вони й прийшли до влади.

— Якими були останні дні Брежнєва?

— В останні два роки свого життя на роботу приходив о сьомій вечора на годину-дві. Йому важко були ходити, практично через кожні 20 метрів потребував відпочинку, тому охорона постійно носила крісло. Весною 1982 року, під час поїздки до Ташкента, Брежнєв відвідав завод, де під час багатолюдної зустрічі впала стеля. Уламок пошкодив йому руку, яка до кінця життя вже не зрослася. Це також, напевно, вплинуло на загальний стан здоров’я. Востаннє Брежнєва бачили публічно під час військового параду у Москві 7 листопада. Помер він 10 листопада 1982 року, але про смерть офіційно повідомили лише наступного дня. Похований поблизу Кремлівської стіни.

— Чому, попри наближеність до Брежнєва Черненка, генсеком після смерті Брежнєва став Андропов?

— Як шеф КДБ, Андропов також був близьким до Брежнєва і, безумовно, розділяв з ним всю відповідальність за долю держави і партії. Не випадково Брежнєв розглядав його як свого наступника. Підтвердженням цього є факт його обрання, а по суті призначення секретарем з ідеології — замість Суслова. Оскільки з посади керівника КДБ опинитися в кріслі першої особи в Компартії було проблематично, то така кадрова перестановка була можлива лише за погодженням з генсеком.

Опинившись на вершині влади, Андропов добре розумів нереальність проведення політичних реформ у тоталітарній державі. Натомість спробував провести зміни в адміністративно-бюрократичному управлінні. За п’ятнадцять місяців перебування на посаді, з яких півроку провів у лікарні, Андропов практично нічого не зробив для реформування держави. Хоча є версії, що саме він розробив ідеї, окремі з яких Горбачов поклав у концепцію так званої перебудови.