«Тесля слова» чи «поет весняного похмілля»?

“О молодосте, ти одна незаплямована й хороша”, — писав Богдан-Ігор Антонич, приречений залишитись вічно молодим класиком української літератури. Літературний шлях поета був короткий (помер у 28 років) і сповнений важкої праці над собою (вивчив українську мову практично з нуля). Радянська система доклалась до того, аби пам’ять про “безідеологічного поета” канула в Лету. Лише в останні десятиліття ХХ століття цікавість до творчості Антонича відродилась, а збірки поета переклали хорватською, грецькою, словацькою, португальською, македонською, російською, чеською, білоруською мовами. У Львові завдяки Львівській організації Спілки письменників встановили меморіальну таблицю на будинку на вулиці Городоцькій, де жив поет, завдяки Ігорю та Ірині Калинцям могилу Антонича було віднайдено та збережено. Проте у місті досі немає ані музею поета, ані пам’ятника класикові...

Від сина священика до поета-містика

“Батько поета Василь Кіт був священиком. Звертання “Отець Кіт” викликало гумористичні асоціації, тож він поміняв прізвище на Антонич”, — розповідає письменник Роман Лубківський. “Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині — у закутку української землі, де збереглися давні вірування, традиції, законсервувалася мова. Згодом сім’я переїхала у село Бортятин Мостиського району, де зараз діє потужний “Музей-садиба родини Антоничів”.

На думку письменника, багато спільного можна побачити між Богданом-Ігорем Антоничем та Павлом Тичиною: “В обох батьки були священиками, народились на окраїнах українських земель, обоє мали дар бачити світ у кольорах і тональностях. Як і Антонич, Тичина вбачав велику гармонію у божественному, космічному началах.

Язичництво у Антонича — це данина землі й природі. Формував свій стиль на основі дитячих вражень: “корови моляться до сонця”. Поета часто називають “містиком”, але це дуже вузьке бачення. Адже Антонич шукає себе в різних формах — то він співець пантеїзму, то іде в сферу релігійної лірики. Ці пошуки є ознакою зацікавлення долею людства, яка зробила Антонича майстром поезії світового рівня”.

Наречена Антонича позувала для обкладинок його книг

Ольга Олійник (Ксєнжопольська) познайомилась з Антоничем під час львівських вакацій у 1934 році. У своїх спогадах жінка розповідає, що поезії Богдана-Ігоря мали шалену популярність серед тогочасної молоді: “Поезія Антонича полонила всіх нас. Ми упивались нею, вчили напам’ять, а деякі вірші співали на мотив народних пісень”. Зустріч Ольги з кумиром була вимріяною. “Як я забажала побачити його, бодай здалека, яка я була цікава побачити його! І цілком випадково наступного дня познайомилася з Антоничем в малій цукерні “Оаза” на вулиці Руській. Можна собі уявити, яке враження зробила на мене ця зустріч, я надзвичайно була схвильована... Не могла я погодитись, щоб цей Антонич, наше божище, був аж таким звичайним. Добродушно усміхнений, ввічливий, сердечний, без гарячкових рухів, спокійний і дуже розважливий у розмові”.

Ольгу називають музою поета. Мистецтвознавець Юліан Редько згадує, що кохана Антонича навіть була зображена на збірці його поезій «Привітання життя». “Гарна синя книжечка всім сподобалась. На обгортці — дівчина з-поза ґрат простягає вгору руки, вітаючи новий день і молоде життя. Щось дуже знайоме було в постаті тієї дівчини. “Та це ж Оля Олійник!” — здогадався хтось. Так, це була Оля, про яку ми знали, що це Антоничева симпатія, а незабаром дізналися, що не лише «симпатія», а й наречена. Цю Антоничеву музу, натхненницю його поезій, які рвуться з-за ґрат, вітаючи життя, дуже вдало зобразив Володимир Ласовський”.

Доля коханої Антонича після його смерті не була щасливою. “Ольга надовго пережила Антонича, — каже Роман Лубківський, якому доводилось бачитися з жінкою в редакції журналу “Дзвін”. — Після смерті поета вийшла заміж, виїхала за кордон. Проте одруження було нещасливим. До кінця життя вона любила Антонича”.

Розривався між музикою та малярством,

про поезію не думав

Поетичний талант Богдана-Ігоря кристалізувався у Львівському університеті, який він закінчив у 1933 році з дипломом магістра філософії (спеціальність — польська філологія). Тут же, у гуртку україністів при Нау­ковій секції Товариства «Прихильників освіти» у Львові, читав перші свої вірші, досліджував літературу та мистецтво. Та у поезії, як згадує наречена Антонича, Богдан-Ігор свого майбутнього не бачив. “Антонич в цей час був немовби на роздоріжжі, — пише Ольга. — Не знав, чому присвятити себе — музиці чи малярству. “Про поезію, — говорив мені не раз, — я якось не думав. Може, тому, що підсвідомо відстрашували мене труднощі, які прийдеться переломити при вивченні мови”. Труднощі справді були великі, бо Антонич розмовляв лемківським діалектом, а літературну українську мову треба було вивчати від початку”.

Те, що Антонич змушений був вивчати українську мову наново, натомість добре володів польською, підтверджують спогади польського літературо-

знавця Мар’яна Якубця. «Він говорив спокійно, зв’язно, свої судження формулював прозоро, ідеально польською мовою, закрашеною співучою східною інтонацією, — згадує літературо­зна­вець семінари, які відвідували спільно з Богданом-Ігорем. — Його товариші-українці казали мені, що до шістнадцятого року життя Антонич не знав української літературної мови й користувався мовою, яку вивчив із віршів. Тут мало бути джерело його виняткової вразливості до цієї мови, старанності, що межу­вала з педантством. Але, читаючи сьогодні його вірші, не бачу й сліду штучності”.

На думку письменника Романа Лубківського, сприятливе середовище для вивчення української мови у 30-х роках виникло тому, що польська влада давала доступ до української літератури, а радянська навіть “загравала” з українцями: видатних українських діячів Галичини запрошували відвідати Радянську Україну, давали українцям нау­кові звання. Усе це, зрештою, закінчилося трагічно. “Тоді ще жив Олекса Новаківський, повна сил була Олена Кульчицька, був Святослав Гординський, Микола Колесса. Усі вони творили яскраву перспективу української культури, відчувався потужний приплив сил. Богдан-Ігор Антонич поринув у це середовище, маючи власні естетичні смаки і творячи на їх основі унікальний стиль. Офіційна польська влада давала можливість бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка отримувати українські видання”.

Улюбленець викладачів

та дівчат-україністок

Антонич був ідеальним студентом-полоністом, улюбленцем викладачів. Проте наукова кар’єра не склалася. Чи то поет виявився надто несміливим і непробивним у змаганні за “місце під сонцем”, чи до українських студентів у польському виші ставлення було упереджене. Ольга Олійник так коментує ситуацію: “Антонич стає улюбленцем професора Гертнера, який хоче вислати його на державний кошт до Болгарії — студіювати славістику. До цього чомусь не дійшло, замість нього поїхав хтось інший, менш здібний. Подібна історія була з обіцянкою асистентури в університеті”.

Антонич був гордістю гуртка україністів і об’єктом наслідування для українських студентів. В той самий час польські студенти згадували Антонича далеко не з таким захопленням. «Я знав, причому добре, поета Антонича, — пише у спогадах польський поет Тадеуш Голлендер. — Низький, зі схильністю до товстіння, трохи незграбний, але незграбністю справжніх дітей села, які в першому поколінні мовби не можуть освоїтися з містом і його мешканцями, в окулярах, з добродушною і вибачливою усмішкою, нагадував радше сільського вчителя, аніж поета і глибоко інтелігентну і чутливу людину, якою був передовсім”.

Богдан-Ігор був короткозорим, невисокого зросту. При цьому учасниця гуртка україністів Катря Майтейко згадувала, що Антонич “темне волосся зачісував наверх” і був “все елегантно по-модному одягнений в ясних костюмах”. Пояснення елегантності поета знаходимо в спогадах мовознавця Богдана Романенчука, де він розповідає, що в складі гуртка україністів було чимало красунь. “Одні приходили послухати цікавої живої газети, інші молодих авторів, бо це декому із них додавало охоти пробувати свого пера, а ще інші цікавилися україністками, між якими було чимало красунь. А були й такі, що приходили фотографуватися разом із україністами, бо дуже часто сходини кінчалися спільною знимкою. Це вже ввійшло було якось у звичку. Антонич теж радо знімався, особливо ж, коли була нагода присістися біля одної дуже милої україністки, в якій він знайшов собі джерело натхнення. Курсували веселі легенди про Антоничеву любов і творчість».

Поета забули,

бо не оспівував партій

“Трагічний фінал життя поета перейшов у забуття, — каже Роман Лубківський. — По смерті вийшло дві його книжки. Потім почалася Друга світова війна, і аж до кінця 50-х років Антонич зникає. На те була об’єктивна причина — помер молодим, і не всі розуміли значення його таланту. Це розуміли його друзі, але багато хто з них загинув, як, наприклад, Олена Теліга, що називала Антонича “шевальє”. Загинув також його колега, один з лідерів національного протестного руху Олег Ольжич. Збереглась копія з блокнота Ольжича, де його рукою записана адреса Антонича. Інші знайомі Антонича потрапили у повоєнну радянізацію, наприклад, Богдан Лепкий отримує клеймо націоналіста, так само сталося з прозаїком Андрієм Чайковським. Деяким все ж вдалося зібрати рукописи, опублікувати статті та спогади про Антонича: Ірині Вільде (чоловік якої помер в роки німецької окупації), Святославу Гординському (зміг емігрувати за кордон), Миколі Колессі”.

До суб’єктивних факторів забуття Антонича належить несприйняття радянською владою творчості поета. “Богдан-Ігор Антонич був поетом чіткої націо­нальної орієнтації, проте не хотів бути трубадуром політичних партій, — пояснює Роман Лубківський. — Це логічно, зважаючи на його характер — бачив в цих партіях багато штучного та декларативного. Антонич писав про Крути, про велику роль «Просвіти» в формуванні державного організму, виступав за єдиний український правопис... Після того, як журнал “Жовтень” (пізніше “Дзвін”) опублікував твори Антонича, розгорівся скандал. За вірші на релігійні теми Антонича назвали “прислужником Ватикану”, а його твори про Іспанію охрестили зрадою інтересів народу. Страшенно був критикований Дмитро Павличко за те, що видав “Пісню про незнищенність матерії” і підняв у 1967 році пам’ять про Антонича”.