За фасадами красивого міста живе самотність, старість і нужда

Хтось проходить повз і соромно відвертає очі. Наче боїться зустрітися поглядом із чужою бідністю, бо тоді доведеться хоча б на секунду визнати: за фасадами красивого міста живе самотність, старість і нужда.

А дехто з тих, хто просить, вперто й голосно намагається привернути увагу до своєї пластикової склянки чи картонної коробки на бруківці. В їхніх голосах — не лише прохання про кілька гривень. Там біль, втома, образа, страх і відчай від того, що тебе перестали бачити.

У багатьох культурах і релігіях допомога нужденним вважається моральним обов’язком. Людина, яка простягає руку допомоги, керується співчуттям і бажанням підтримати того, кому важко. Адже не всі опинилися на вулиці через власну провину: хтось втратив роботу, житло, здоров’я або сім’ю. Для багатьох навіть кілька гривень можуть стати шансом купити їжу.

За можливості, завжди шукаю кілька монет, аби кинути старенькій людині. Вчора також, коли бігла у справах, звернула увагу на бабусю, яка притиснулася до кам’яниці у центрі, ніби шукала захисту у цих старих мурах. Підійшла до неї із запитанням: «Ви хочете їсти? Я можу вам щось купити», на що жіночка металевим голосом відповіла: «Дайте пару гривень. Я сама знаю, що собі купити». Нашвидкуруч витягнула гаманець і поклала у її пластикове відерце гроші. Хотіла її запитати, чому вона тут, але жінка відвернула голову, ніби шукала когось у натовпі.

У мене залишився осад.  

Місто живе своїм ритмом: екскурсії, музиканти, тераси, фото на фоні соборів. А поруч — люди, які ніби випали з цього красивого кадру. Вони сидять мовчки або кличуть перехожих, поки навколо хтось поспішає на зустріч, хтось сміється, а хтось просто робить вигляд, що нічого не відбувається. І, мабуть, найбільше болить не сама бідність. А те, як швидко до неї звикають.