Антидепресанти у нас під боком

Прикростей забагато як на один раз!

Напередодні прочитав в Інтернеті, що 70 відсотків будинків у Києві без світла, а значить - без тепла і води. Медіа  пишуть, що через це кількасот тисяч киян виїхали зі столиці.  

Сусід зателефонував, що внаслідок морозу вийшла з ладу водяна помпа, і води у хаті немає. Що відігріває помпу окропом, додатково утеплює її, а за якийсь час вода знову замерзає. 

З фронту прийшло повідомлення, що ворог окупував черговий населений пункт, а у  кількох інших через загрозу захоплення оголосили евакуацію. 

Світові агентства "потішили" новими бздурами у виконанні Трампа, а американці, які люблять хвалитися своєю демократією і приматом права, як води у рот понабирали. Світ, здається, божеволіє.

На додачу, із сумом згадую близьку людину, з якою кілька годин тому попрощався назавжди...
Звідки взятися доброму настрою від навали таких вістей?

Щоб трохи відволіктися від них, пробую задрімати у, дякувати Богу, теплому салоні. Але заснути не дає... котячий нявкіт. Справа від мене сидить панянка і тулить до себе великого гладкошерстого кота, який ніяк не всидить на руках, пручається. Виявляється, ця мила особина з короткими вушками захотіла «до вітру». А про який туалет може йтися у переповненому автобусі? Зрештою, не будеш ти свого хатнього пестунчика виносити на мороз у чистому полі…

Панянка тулить котика до себе, тре його по спинці і животику, заспокоює, просить потерпіти. І він терпить. За тими стражданнями кота і його господині розбалакалися. Мурчика звати Токіо. Чому саме так - невідомо. Котика передали з нині окупованих територій. І ось уже кілька місяців моя автобусна сусідка відповідальна за нього. За те, щоб він ніколи більше не пережив того, що довелося. 

Автобусний мінідискомфорт у питанні сангігієни - не найбільша прикрість у житті Токіо. Він - чемний, ще потерпить. Це зовсім небагато. До кінцевої зупинки їхати хвилин п'ять...

Котячих страждань не помічає мій сусід зліва, у навушниках - хлопчина у модній одяганці, на вигляд років 16. Зовсім юне, гладеньке, напевно, ні разу не голене лице. Чимось схожий на Ді Капріо з фільму "Титанік". Похитується у такт мелодії, примруживши очі кайфує від  відеокліпів у Інстаграмі. Мабуть, безтурботний студент коледжу…

У вікні вже - ілюмінація Львова. Автобус гальмує на автовокзалі, мій юний сусід спішно ховає свої гаджети, відчиняє проблемні задні двері. І тут же подає руку старшим людям, допомагаючи зійти з високих сходинок, знімає їхні важкі лантухи. А потім закидає на спину і свій громіздкий наплечник, що досі ховав під ногами. Дивлюся, а з боку цього рюкзака, неначе брелок, теліпається пара черевиків кольору хакі. 

- Ви - військовий? - запитую.

- Майже так. Вчуся бути ним. Другий курс "сухопутки".

- Що вас мотивувало піти в армію?

- Багато що. Ну, і мої батьки- військові...

Стало соромно за те, що кілька хвилин тому сприйняв цього хлопця за дитину. Бажаю йому всього доброго. А він, махнув привітально мені: "Дякую і вам навзаєм!" 

На тролейбусній зупинці "Ді Капріо" побачив свого ровесника з таким же наплічником і камуфляжними черевиками, обнялися, перекинулися один з одним жартами і застрибнули у потрібну їм маршрутку. Як написав би Іван Котляревський, полетіли  "повиність ісправлять"...

Менш як за годину я був біля редакції. По дорозі заглянув у сусідню крамничку. Купив, що треба, і йду до виходу. Відчиняю двері перед молодим батьком, який тримає пакет із придбаними продуктами, а другою рукою штовхає перед собою дитячу коляску. По густій борідці і втомлених очах роблю висновок, що то - воїн, який прийшов у відпустку. І оце вирвався з хати, щоб прогулятися з  малюком, а заодно забити дружині холодильник.

Молодий батько проїжджає через відчинені двері, дякує за мою послугу. А потім, відчуваючи, що цієї подяки замало, зупиняється і каже:

- Як будете виходити, будьте обережними: тут у нас падають бурульки...

Не знаю, куди поділася моя недавня хандра. Її розвіяли добродушна панянка з терпелим котиком, схожий на голлівудську зірку курсант військового вишу і ось цей фронтовик з дитячим візочком, який давав мені актуальну життєву пораду. Троє з мільйонів громадян моєї  країни, які не розкисають самі, не дають зробити це іншим. І при цьому з мирних часів не розівчилися відповідати на знаки уваги до себе...