Чому у час війни нема відчуття свята…

А тепер — тиша. Навіть якщо навколо гірлянди. Навіть якщо календар наполягає: до свят залишилося… днів. Навіть якщо ти вдягаєш гарну сукню чи запалюєш свічки. Усередині — ніби хтось вимкнув звук.

Війна змінює саме поняття радості. Вона не забороняє святкувати — вона робить це складним, іноді майже неможливим. Бо свято потребує внутрішньої безпеки. А війна забирає її першою. 

Коли десь звучать сирени, мозок не вміє перемикатися на режим “радості”. Він живе в режимі виживання. У цьому режимі не до кульок і тортів. У ньому головне — щоб усі були живі. Щоб цей день просто минув.

Є ще провина. Тихий, липкий супутник кожного “можна собі дозволити?”. Як святкувати, коли хтось ночує в окопі? Як радіти, коли хтось чекає дзвінка з фронту? Як загадувати бажання у новорічну ніч, коли в інших єдине бажання — вижити?

Навіть якщо ти далеко від лінії вогню, війна всередині. У новинах. У повідомленнях “усе добре” без подробиць. У паузах між словами. 

Свято — це про майбутнє. Про віру, що далі буде. А війна живе теперішнім моментом. Вона вчить не будувати планів, не чекати, не мріяти голосно. Бо занадто боляче, коли мрії обриваються сиреною.

Тому ми ніби святкуємо наполовину. Накриваємо стіл, але не фотографуємо. Вітаємо, але замість “будь щасливим” кажемо “бережи себе”.

І це нормально. Нормально, що немає феєрверків усередині. Але так хочеться, щоб вони, нарешті, були. І були дуже гучними. Але це потім. Коли настане мир. 

Бо наразі свято — це не шум. А день без втрат.Повідомлення “я вдома”. Світло, яке не вимкнули. І ранок, який настав… Можливо, у час війни свято — це горнятко кави без жахливих новин. Обійми без слів. Мить, у якій можна просто бути.

І якщо ти відчуваєш, що “не  хочеться свята” — з тобою все гаразд. Це не байдужість. Це втома. Це біль. Це любов до тих, кому зараз гірше.

Я вірю, що свята повернуться – веселі і гучні. А наразі — достатньо жити. І дожити. І це вже велика причина триматися…