Воїн і яринА

Побаченим залишився задоволеним. За інтонацією голосу я зрозумів, що настрій його став ще більш святковим…

Через місяць з копійками моєму співрозмовнику виповниться 58. Попри поважний вік, він нині служить у Збройних силах України. Від початку великої війни трьох його працівників взяли до війська. Ледь не щодня телефонував їм, підтримував, допомагав амуніцією і продуктами. А недавно черга служити вдруге, через 40 років, прийшла і до нього самого…

Щоразу, як тільки Михайло повертається із чергування, зв’язується з дружиною і розпитує про домашні справи. Найперше — що зробили у полі, чи привезли пальне, міндобрива, запчастини. Думав віддати свої поля в суборенду, але двоюрідний брат-пенсіонер Василь, який у його господарстві за головного механізатора, пообіцяв, що поки Михайло служитиме, самі дадуть раду його полям. Так воно і є…

Дружина Михайла взяла на свої плечі додаткові організаційні обов’язки, проте не нарікає. Чи не щодня запитує, що смачненького передати йому. А чоловік і чути того навіть не хоче. Каже, що годують його не гірше, ніж вдома — і м’ясо постійно є у меню, і свіжі овочі-фрукти. Дуже хвалить ротного кухаря Миколу Даниліва, який родом зі Стрия. Чого тільки не готує хлопцям! Подає їм навіть наваристий бограч…

Після розмови з Михайлом я пригадав інших наших воїнів, які покинули свою мирну працю і взялися за ратну. Пішли на війну, але і там їхні руки тягнуться до звичних домашніх справ. Не можу забути атмосферної фронтової світлини: на бруствері свого польового укриття вчорашні закарпатські ґазди рядочками посадили цибулю. Або ось таке відео: «Васильович», воїн передпенсійного віку, з допомогою зігнутих металевих прутиків знайшов в окопі водоносне місце — і за кілька годин викопав криницю із джерельною водою. Щоб криниця не обсипалася, щоб не засмічувалася вода, влаштував дерев’яний зруб з кришкою. Так було вирішено проблему із водопостачанням для всього підрозділу. На добутій воді варили їжу, втамовували спрагу, освіжалися нею, прали свої фронтові спецівки…

Наші воїни — унікальні. Їх не порівняєш із солдатом жодної іншої армії. У нас вона — народна! Наші воїни беруть у свої камуфляжні наплечники Біблію, історичні романи Василя Шкляра, мемуари легендарного британця Черчилля, який врятував свою країну від гітлера. Кладуть у рюкзаки хто сопілку, хто скрипку, а то й — цимбали. У польових своїх блокнотах і у смартфонах пишуть вірші про кохання…

Ось вам і відповідь, чому українці так затято боронять свою землю. Бо понад усе хочуть вирощувати хліб, пити джерельну воду зі своїх криниць, плекати сади, дітей і внуків. Хочуть працювати і любити. Дзвінки додому живлять їхню любов до України і ненависть до ворога.