«Америка - то не тільки Трамп…»

Мав телефонну розмову із молодшим сержантом ЗСУ Романом, персонажем однієї із торішніх публікацій у «Високому Замку». Він впродовж семи років жив в Америці, успішно вів там свою справу, йому пророкували великі бізнесові перспективи. Попри це, кинув своє заокеанське благополуччя і приїхав піднімати рідну державу. З перших днів повномасштабного вторгнення разом із другом пішли на війну. У лавах ЗСУ він, галичанин, знайшов свою половинку, яка походить із Донеччини…

Зараз Роман поправляє здоров’я після важкої фронтової контузії. Але про свої справи у нашій бесіді згадав побіжно - більше ділився враженнями від іншого. Його до глибини душі пройняло, як цинічну цьогочасну геополітику, котру, на жаль, сповідує нове керівництво США, сприймають рядові американці.

— У Харкові я познайомився з Майклом, американським волонтером із Нью-Йорка, - сказав Роман. - Йому 65, має внуків. Приготовлену у власній пекарні їжу Майкл зі своїми друзями-активістами возили по лікарнях, госпіталях, доставляли її нашим хлопцям «на передок». Нині часто листуємося з ним. Після недавньої зустрічі Трампа і Зеленського він попросив пробачення за свого президента. Казав мені: американський народ у шоку від того, що робить Трамп. Запевнив, що рядові американці й далі підтримують Україну.

У Харкові життєві дороги звели Романа із ще одним американцем - Аланом із Флориди. Він уподобав собі місцеву українку-лікарку, теж активно допомагає Україні. І йому теж соромно за Трампа…

Після Романового дзвінка мені трохи відлягло від серця: тверезі голови за океаном не перевелися. Але їх «проукраїнський» голос має звучати не тільки телефоном. Його мають чути трампи, венси, рубіо, маски, віткоффи, келлоґи, джонсони перед своїми офісами, в американських газетах, на ТБ, у соцмережах. Може, тоді вони згадають, що світ, у тому числі Україна, завжди уособлювали Америку із демократичними цінностями і принципами, зі справедливістю, а не тільки із великими капіталами. А відтак - «небожителі» із Білого дому врешті-решт переосмислять свою зверхню, здирницьку політику. Усвідомлять, що не треба загравати, лестити агресору і водночас насміхатися над його жертвою, принижувати її своїми діями. І якщо у Білому домі правильно визначаться із американськими пріоритетами, то все стане на свої місця.

Окупанти повернуться за поребрик. А 65-річний Майкл буде у себе вдома, у Штатах, бавити своїх внуків, а не пекти у Харкові піцу для українських воїнів. А його друг Алан із Флориди зі своєю дружиною-українкою подорожуватиме по світу, і більше не перейматиметься питанням, чим ще допомогти, щоб батьківщина його коханої не здригалася від російських ракет і бомб…