Для поляків ця тема поволі ставала історичною травмою № 1

11 років тому я написав для Радіо свобода текст «Я прошу вибачення», в якому окреслив своє ставлення до Волинської трагедії, що стала перепоною для розвитку польсько-українських відносин.

Тоді, в 2013-му році, я жив у Варшаві й добре орієнтувався у суспільних настроях наших сусідів. І вже на той момент диспропорція у розумінні важливості «волинської проблеми» в наших суспільствах була не просто разючою, а й загрозливою.

Для поляків ця тема поволі ставала історичною травмою № 1 (як і чому це трапилося, хто саме в правому політичному спектрі роздмухував галас і роз’ятрював ці рани — питання для іншого дослідження й тексту), натомість в Україні вона мала суто регіональний вимір (до речі, зовсім не волинський, а переважно галицький), і суттєвого впливу на політичний порядок денний країни не було.

Почути поляків

Все описане вище стосувалася часу перед Революцією гідності, а за минуле десятиліття ситуація значно погіршилася. Для польського суспільства Волинська трагедія за ці роки стала загальнонаціональною травмою — щодо цього є консенсус усього суспільства, це вже не тільки тема «кресов'яків», ультраправих маргіналів чи російських агентів у польському політикумі.

Це важлива тема для всього польського суспільства — незалежно від географії розселення чи політичних уподобань. Тобто Україні марно сподіватися, що Волинська проблема зникне чи змаліє після виборів у Польщі, що про неї легше буде домовитися з владою Громадянської платформи чи ПіСу — такий розрахунок приведе нас до ще більшого загострення відносин у момент, коли західна підтримка для нас життєво необхідна.

За тридцять років з українського й польського боку було здійснено чимало шляхетних і прекрасних жестів взаємної підтримки, розуміння і вибачення. На рівні місцевих громад, на рівні професійних історичних середовищ, культурної еліти та публічних інтелектуалів вдалося досягнути не лише належного прояву емпатії до болю сусідів, а й важливих символічних кроків для пошанування жертв трагедії з обох сторін.

Але сьогодні цього вже замало. Польське суспільство вимагає більшого — визнання від України цієї трагічної сторінки нашої історії не просто на місцевому чи інтелектуальному, а на державному рівні.

Розвернути цю ситуацію назад уже не вийде. І хоч ми, українці, переконані, що зараз маємо важливіші й насущніші проблеми, адже стікаємо кров’ю і з острахом дивимося у майбутнє, та нам навіть у цій ситуації треба викроїти час і пошанувати наших партнерів і їхній запит. Це треба зробити для нашого ж добра, бо це буде інвестицією у підтримку України вже найближчим часом, можливо, навіть цієї страшної зими.

Два простих кроки для налагодження відносин

Підсумовуючи викладене, хочу підкреслити ще раз найважливіше: щоб вийти з цієї проблемної ситуації, Україні також потрібно змінити підхід та оптику погляду. Якщо раніше в українському дискурсі Волинська трагедія була проблемою суто регіональною, західноукраїнською, пов’язаною з санаціями і польським колоніалізмом, діяльністю ОУН та УПА, то нині такий підхід — фактично маргіналізація проблеми — грає проти нас. Чи ти з Луцька, чи з Кривого Рогу — Волинська трагедія є плямою на всіх українцях і на нашій історії загалом, відповідно й рішення, практичні й символічні кроки мають бути здійснені на центральному рівні.

Що можна зробити? Перше: відмовитися від принципу дзеркальності в історичних питаннях. Це та розкіш, яку ми могли дозволити собі в більш-менш мирний час, але не сьогодні. Так, польський тиск (часом арогатний) у момент, коли щодня гинуть українці на фронті і в тилу, коли сама наша державність є під великим питанням, здається несправедливим і аморальним, але такими є реалії політики.
Наше ключове завдання: втримати державність і суверенітет, а для цього потрібна надійна й стабільна підтримка партнерів, відкриті кордони для транзиту зброї та пересування населення, прогнозованість майбутнього. Це означає, що про справедливість і моральність тиску подумаємо після війни, а зараз потрібні чіткі практичні кроки і надійні результати.

З огляду на перспективи нашої європейської інтеграції, це найдражливіше питання з нашим найбільшим західним сусідом варто вирішити вже сьогодні, не відкладаючи це на час, коли блокування переговорного процесу матиме катастрофічні наслідки. Поки ми не приберемо волинську тематику з двосторонніх відносин, вона залишатиметься міною відкладеної дії і лише збільшуватиме свій масштаб.

Більше того, після поступок з боку України є велика ймовірність що і наші вимоги щодо місць поховань та написів на могильних плитах будуть почуті і враховані. Хтось має зробити перший крок назустріч, то чому б його не зробити саме нам, якщо нам більше залежить сьогодні?

Друге: дати дозвіл на пошуково-дослідницькі роботи та ексгумації вже тепер, не зволікаючи роками і не заводячи тему в довгі комісії та дискусії. Насправді всі ці роботи, які потребують довгого планування, підготовчого етапу та колосального фінансування, розпочнуться не завтра, а як мінімум з весни, і триватимуть роками.

Буде незайвим зробити це сьогодні ще й з огляду на те, що в Польщі триває президентська передвиборча кампанія, і Волинська трагедія є одним з її важливих елементів. Символічні поступки Києва в цьому питанні саме в цей момент — це політичний реверанс для майбутнього президента Польщі, тобто інвестиція у зміцнення двосторонніх відносин не тільки на державному, а й на особистому рівнях.

І наостанок. Волинська трагедія — це не лише про геополітику чи встановлення добросусідських відносин з Польщею. Це й про нашу травму, біль, який ми розуміємо. Адже сотні й тисячі наших громадян (не тільки військових) убиті й розстріляні, вони лежать непохованими на окупованих територіях чи в сірій зоні бойових дій. Ми знаємо, який це біль і нескінченна трагедія — оплакувати непоховані тіла жертв.

Тож будьмо людяними, допоможімо нашим найближчим і найнадійнішим друзям, які в критичний момент завжди простягали нам руку допомоги, загоїти їхню історичну рану. Робімо добро, щоб воно згодом могло повернутися до нас.

Джерело