Не поважаю. Не розумію. Гидую. І не хочу того приховувати

Сміятись не соромно.

Боятися — не соромно.

Плакати, обурюватись, гніватись, радіти…

Особливо тепер, коли нам потрібно випускати емоції аби вона не розірвали зсередини.

Але ржати до сліз, до відкритих на всі зуби ротів, до спазмів на якомусь кічевому концерті…

Проте, зараз я не про цей концерт (я і не планувала його дивитись), не про сценаристів-режисерів-акторів і т. інш. Вони відробляють свої дивіденди перед своїми прихильниками, котрі платять за квиток. Справа не в цій блискучій верхівці айсберга. І взагалі НЕ В ВЕРХІВЦІ — її обираємо ми (або не-ми), а в тому — ХТО В ЗАЛІ? Хто всі ці люди, котрі буквально захлинаються реготом. Можливо, всі вони хороші, порядні і розумні. Можливо, у них є рідні на фронті. Можливо, вони донатять, волонтерять, допомагають ближньому. І мають право на відпочинок… На ТАКИЙ відпочинок. Аби поржати над дівчиною зі Скадовська, над пародією пісні про пса Патрона, над нав‘язлими в зубах жартами про дурні родинні стосунки. А, можливо, вони просто прийшли послухати Шурова, а «по ходу» змушені слухати і «оце-все». Дуже хотілося б виправдати їх. Але не виходить… Ці прекрасні обличчя були і залишаються на офіційних ресурсах, а отже — не засекречені. Звісно, їх було більше — цілий зал щасливих, веселих, гарно і багато вбраних людей, яких давно привчили до несмаку, які зовсім (парадокс!) не мають почуття гумору (а тому вважають за гумор викривлення слів і гримаси), які втомились від війни і хочуть ржати-ржати-ржати. І нагрібати візки алкоголю і їжі в передноворічні дні…

Я не пишу про війну і ракетні атаки, під час яких вони виверталися від сміху (або трохи раніше — при записі програми, що ще гірше — адже ніхто не відредагував ту ахінею!). Можливо, і їм це небайдуже… Дідько знає, що у них в головах…

Нехай тут покрасуються. Не дарма ж я на цю мутотінь пів години витратила.

Не поважаю. Не розумію. Гидую. І не хочу того приховувати.

(І це ще ввічливо сказано, якщо чесно).