«Борімося – поборемо»!

Пригадую, за кілька місяців до початку по­вномасштабного вторгнення, коли розмо­ви про такий сценарій були чи не на кож­ній кухні (хоча при цьому мало хто вірив у його реальність), я говорила з одним чоловіком, який працює на високій посаді у силовій структурі. Ми знаємося дуже давно і можемо говорити відвер­то, «не загортаючи у папірці». Я його запитала: «путін нападе?». Він прямої відповіді не дав, але сказав тоді таке: «путін переконаний, що його в Україні будуть зустрічати з хлібом-сіллю. Що його справді тут чекають. І цей факт не додає нам оптимізму…».

Вже у перші дні чи навіть години повномасш­табної війни господар кремля, вочевидь, зрозу­мів свою колосальну стратегічну помилку. Схоже, він сам став жертвою російської пропаганди, яка бажане видавала за дійсне. Та усе сталося з точ­ністю до навпаки: виявилося, що українці готові зустрічати божевільного сусіда не хлібом-сіллю, а зі зброєю в руках. Ба більше, у перші дні окупації у Херсоні безстрашні місцеві жителі виходили на мітинги проти російських танків з голими руками, точніше, в руках тримали лише українські прапо­ри! Війна показала, що в Україні є дуже багато лю­дей, які готові захищати Незалежність. Боронити навіть ціною власного життя!

Причому, до війни вважалося, що Незалеж­ність цінують переважно на Західній Україні, у Центральній, а ось схід і південь безнадійно про­російські, що там досі в головах панує совок. Зрештою, результати виборів саме на таку думку і наштовхували. Оці електоральні настрої, мабуть, і путіна ввели в оману. Зокрема, останні прези­дентські та парламентські вибори. Путін був пере­конаний, що переважна більшість українців – це інфантильна маса, якій потрібен мир за будь-яку ціну, точніше, «какаяразница» за будь-яку ціну. А виявилось, що не все так трагічно. Що 30 років Незалежності не минули даремно. Що виросло нове покоління. Якісно нове! Яке ідентифікує себе з Україною. Втім, навіть покоління батьків і дідів за 30 років Незалежності чимало переосмислило і оцінило, що таке жити у вільній країні. Оці вража­ючі до сліз проукраїнські мітинги у Херсоні стали символом українського патріотизму.

Така відданість українців своїй країні, коли в перший день агресії до військкоматів вишикову­вались черги, була холодним душем не лише для агресора. Весь світ був шокований. Збройні сили України стали символом хоробрості і героїзму. «Мужність і самовідданість української армії вра­зила та надихнула весь світ», – заявив ще у берез­ні генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг. Українські військові, попри неспівмірність сил, зуміли зупинити цю рашистську чуму, яка вважа­ла себе другою армією у світі. Це при тому, що за багатьма напрямками у перші дні вторгнення во­рог йшов «зеленими коридорами», бо, як згодом з’ясувалося (самі призналися), українська влада не була готова до війни ані морально, ані мате­ріально (до останнього дня колосальні бюджетні кошти витрачались на велике будівництво – на­самперед на дороги, а не на армію). У Києві не хотіли вірити союзникам, які криком кричали і по­переджали про неминуче вторгнення. Якби не ди­вовижна «мужність і самовідданість» українських військових, не бачити нам тої новітньої зброї, яка нині наводить жах на клятого ворога.

Війна вкотре показала, наскільки українці сильні і свідомі. І що для українців цінності, на яких побудовані вільні, цивілізовані країни, не порожній звук. Відчайдушна боротьба українців стала для європейців одкровенням і прикладом. Бо, за великим рахунком, ніхто в Україну не ві­рив, думали, що ми під навалою «другої армії світу» не протримаємося і кількох днів чи зда­мося одразу без бою. А українці показали, що принцип «борітеся – поборете» – живий! І така боротьба змусила світ також переглянути свої занепадницькі настрої та, зрештою, припинити умиротворювати агресора.

Українська держава, за яку сотні років бороли­ся українці і за яку зараз йде кровопролитна війна, відбулася 31 рік тому! І саме цей історичний факт, Незалежність нашої держави стоїть кісткою у горлі російській недоімперії. Якщо не вдалося підпорядкувати, підім’яти Україну, то тепер єдина мета путіна – знищити нас. І своїх намірів він уже навіть не маскує. путін не бачить незалежної дер­жави – Україна. І цим не залишив нам вибору, бо шлях один: чи він нас, чи ми його.

Тому – вперед до перемоги! Слава Україні! Ге­роям слава!