Чи треба було говорити людям про те, що розпочнеться війна?

Нашим донькам-двійнятам скоро виповниться 10 років. Щодня до війни я дивилась на них і думала, як мені в мої 41 рік вдалося їх виносити і народити. Тепер щодня я думаю про інше. Все змінило 24 лютого 2022. Я відчувала біду і того ж дня попросила відвезти мене з дітьми до Львова. Я пам‘ятаю, як дзвонили вже 26 лютого знайомі з Ірпеня і просто волали про те, що нема зброї, нічим захищати, буде велика біда. 27 лютого рашисти зайшли в наше село. Окупація без електрики, газопостачання і мобільного зв‘язку.

Розстріли машин і людей. Тепер я дивлюсь на ці блакитні очки, біляві кучері і мені стає моторошно: якби ми з донечками залишились в селі... Не треба було говорити? Якби сказали, то у тих, хто лежить під хрестами і хрестиками в Ірпені, Бучі, Чернігові та інших містах … був би вибір.

У моїй голові всі п‘ять місяців одне питання: чому не готувалися? Чому танки опинились під Києвом вже на третій день війни? Чому вони їхали «зеленим коридором»?

Чому не готували бомбосховища і не проводили інструктажі? Чому звичайне питання батьків в школах і садочках про наявність бомбосховища оберталось до них тавром «ви - панікерка».

Чому тих, хто пакував тривожні валізи називали «істеричками»?

Інформація - це теж зброя. І вона була потрібна для самозахисту. Треба було говорити.

Життя - найбільша цінність. Дай Боже нам дочекатися світлих часів. А зараз всім сил і терпіння. Бо інколи здається, що все… Потім глянеш на ці кучері, притиснеш до себе донечок і збираєшся до купи.

Дякую тим, хто боронить рідну землю. Інтерв‘ю буде ще багато хороших і … різних. Головне вистояти і надалі святкувати День Незалежності України. Тільки без сліз вже ніколи не вийде.

Джерело