Зупинити чужу армію може тільки власна

А ось від ідентичності цієї армії залежить те, чи готова буде вона відкривати вогонь

За шість років до початку нашої війни сталося російське вторгнення в Грузію. Ми сьогодні виводимо 2014-й із 2008-го, але будьмо чесні. Хто з нас тоді сприймав російсько-грузинську війну як предтечу російсько-української?

29% українців вважали за агресора в тій війні Грузію. 25% — росію. Провину на обидві сторони покладали 20%. Це дані опитування Центру Разумкова, проведеного відразу після п’ятиденної війни. Ілюстративно, чи не так?

Ми любимо вигадувати самих себе заднім числом. Але якщо направду — 2008-го року ми відрізнялися від себе теперішніх. У кращому разі — «не все так однозначно». У гіршому — «самі винні». Фактично, три чверті країни.

За рік з гаком після російського вторгнення в Грузію до другого туру українських президентських перегонів вийдуть люди, що в їхніх програмах «грузинського контексту» просто не було. І річ не тільки у постатях Тимошенко та Януковича. Врешті-решт, передвиборчі штаби працювали, відштовхуючись від суспільного запиту. А в тій Україні запиту на оборону не існувало.

Заклики розвивати армію сприймали за алармізм. Заклики готуватися до оборони — за панікерство. Контекст військово-морських навчань у Чорному морі лишався незмінним — уявна відсіч «третій державі» й боротьба з НЗФ. Під незаконними збройними формуваннями мали на увазі кримських татар. А Чорноморський флот рф за легендою навчань був союзником.

російсько-грузинська війна й справді була предтечею російсько-української. Тільки зовсім в іншому сенсі.

Ми нарікаємо на короткозорість західних союзників. На їхню беззубість. На неготовність адекватно оцінювати ризики. Але 2008-го ми поводилися точнісінько так само.

Ми бідкаємося, що вторгнення в нашу країну не призвело до тотальної ізоляції агресора. Що світ і далі торгує з москвою. Купує її газ і продає їй все інше. Та хіба ми самі готові були захищати грузинський суверенітет ціною українських прибутків?

Ми засуджуємо моральний релятивізм. Вимагаємо не рівняти відповідальність агресора й жертви. Але де була наша принциповість 2008-го?

І я теж не був винятком. Я теж належав до більшості. А тому кожна річниця російсько-грузинської війни — це для мене нагадування ще й про те, як змінився я сам.

Ми дорікаємо іншим за те, у чому ще зовсім недавно можна було винуватити нас самих. Хочете збагнути логіку європейських обивателів — згадайте себе.

Утім, та війна подала нам ще один урок. Грузія не була частиною «руского міра» — у тому вигляді, як заведено казати стосовно України. Своя мова. Своя церква. Своя власна історія, культура та традиції. Дистанція між грузинами та росіянами значно більша — й лишає значно менше простору для розмов про «один народ». Й, однак, від вторгнення все це не захистило.

Тому що й мова, й церква, й ідентичність — це важливі умови, але недостатні. Вони можуть ускладнити завдання агресору, але не зупинити його. Тому що імперія вимірює свої апетити не культурними розбіжностями, а потенційними витратами.

Тож і зупинити чужу армію може тільки власна. А ось від ідентичності цієї армії залежить те, чи готова буде вона відкривати вогонь.

Доведено Кримом.

Джерело

Схожі новини