Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Головний підсумок зустрічі Байдена та Путіна

Саміт викинув на поверхню те, що можна назвати драмою, до якої залучено обидві країни. Драма в тому, що обидві сторони не можуть вискочити з пастки взаємної ворожості

Байден і Путін зазирнули один одному у вічі. І вирішили знімати напругу. Але при збереженні своїх позицій щодо тих подразників, ліквідувати які неможливо.

Саміт викинув на поверхню те, що можна назвати драмою, до якої залучено обидві країни. Драма в тому, що обидві сторони не можуть вискочити з пастки взаємної ворожості. Обидві сторони шукають спосіб керування несумісністю своїх принципів. Але постійно втрачають кермо управління. У Женеві Байден і Путін спробували повернути управління.

Для США відносини з Росією важливі для підтримки глобальної стабільності, але і для вирішення власних зовнішньополітичних завдань. Для Росії США означають набагато більше, ставши внутрішньосистемним фактором. Ці відносини — підтвердження державності, яка залишається хребтом російської системи. Америка відіграє і роль ворога, коли Кремлю потрібен засіб мобілізації суспільства. Чим слабкіша легітимація влади через вибори — тим потрібніший ворог.

Жодна нація не збуджує у російської еліти настільки сильні почуття. Америка відтворює у неї одночасно Веймарський синдром і зловтіху з приводу очікуваного занепаду Америки.

США відіграють для Росії системну роль в будь-якій якості — і як супротивник, і як ситуативний партнер. Найпринизливіше для державної логіки: якщо Америка почне Росію ігнорувати. Але Росія може знайти привід повернути увагу! Згадаймо квітневу ескалацію поблизу українського кордону.

Той факт, що Вашингтон намагається згладити конфронтацію з Москвою, говорить про те, що там є і усвідомлення небезпек в разі ігнорування Росії, і надія на користь діалогу. Головне: Байден дійшов висновку, що ізолювати Путіна собі дорожче.

Обидві сторони давно намагаються знайти модель «стримування — діалогу». Але обидві розуміють цей баланс по-своєму. В результаті ми бачимо постійні гойдалки: кожна спроба Москви і Вашингтона «перезавантажитися» закінчується ворожнечею. Звісно, чому: збіг тактичних інтересів не здатен пом’якшити несумісність системних принципів.

Поки не видно, що у Заходу в цілому є стратегія щодо Росії. Важко будувати політику щодо суб'єкта, який існує за рахунок амбівалентності: «Бути проти Заходу — бути всередині Заходу — бути з Заходом».

Росія демонструє вищий клас еклектики. Кремль не стомлюється стверджувати, що США в занепаді. Путін запевняє, що США «рішучим кроком рухаються шляхом Радянського Союзу». Але якщо вік Америки завершується, навіщо вимагати у США поваги і скаржитися на висхідні звідти загрози? І навіщо погоджуватися на саміти?!

Це виглядає як політична шизофренія. Але в ній сила! Немає нічого небезпечнішого за Суб'єкта, від якого не знаєш, що очікувати. Суб'єкта, який то готовий дружити, то загрожує, демонструючи ядерні боєголовки.

Ось і доводиться Вашингтону шукати діалог з системою, побудованою на грі в «обманки». Іронія в тому, що поки обидві сторони шукають точки дотику, вони опинилися в тіні китайського Дракона, який чекає шансу скористатися їхньою ворожнечею.

Те, що Байден до саміту не викотив хворобливі санкції щодо Росії і навіть забув про плановані на 2 червня санкції за отруєння Навального, примітно. Для Байдена жорстокість Кремля, певно, небезпечніша, ніж невдоволення у власному таборі, що вимагає суворості.

Вашингтону доводиться болісно шукати спосіб поєднувати боротьбу за демократію і необхідність займатися з Росією геополітикою. Щоразу доводиться вибирати, що важливіше: Україна, Навальний і свободи або ракети, Сирія, Іран, Афганістан. Поки жодному американському президентові не вдалося вирішити проблему дисонансу.

На тлі втрачених російсько-американських відносин женевський саміт виглядає проривом. Завершення «війни посольств», рішення про початок консультацій з питань безпеки та регіональних конфліктів говорить про бажання вийти з окопів. Поважні відгуки лідерів один про одного (Байден: «У нас була позитивна розмова»; Путін: «Говоримо однією мовою») і сама «картинка» саміту дозволяють припустити, що вони знайшли взаємне розуміння. При цьому вони залишилися по різні боки ідеологічної барикади.

Їхні переговори не були пошуком довіри. Це була розмова про інтереси і як їх просувати так, щоб не викликати обвалу. Починається спроба Вашингтона і Москви знайти нову форму мирного співіснування.

Примирливий тон саміту, однак, не гарантує навіть «холодного миру» між нами. Співпраця ядерних держав за відсутності довіри між ними — це ходіння по канату над прірвою без страховки.

Поки невідомо, наскільки цей саміт допоможе Росії і США зблизити свої уявлення про «лінію Мажино». Важко домогтися заспокійливого балансу сил при їх дисбалансі.

Продовження розмови можливе, якщо питання цінностей буде відкладене на потім («котлети окремо, мухи окремо», як каже Путін). Байден, запросивши Путіна на зустріч, вже зробив пріоритетним «інтерес». Не обов’язково тому, що вважає агресивність Кремля основною загрозою. А тому, що Вашингтон має догодити Путіну перед тим, як сконцентруватися для відповіді на основний виклик для Заходу — Китай.

Виникає виклик для Росії: як в ситуації протистояння двох гігантів не опинитися чиїмось пішаком?! Бути на лінії вогню небезпечно. Але для Росії опинитися в китайському таборі ще небезпечніше.

Байден буде намагатися перетворити Росію і Китай з фактора розмивання Заходу на фактор його консолідації. Іронія в тому, що Париж і Берлін вважають за краще бачити основний виклик у Росії — не в Китаї. «Росія є основним викликом», — стоїть на своєму Меркель, а слідом за нею і Макрон. Отже, Байдену не вдалося «покерувати» Європою і поле маневру для Кремля залишається.

І все ж, позитивне значення саміту в тому, що є сподівання: обидві сторони побачили прірву. І вирішили від неї відповзти. Ніхто не хоче ескалації.

Однак платою за стратегічну стабільність зазвичай виявляється свобода. А сама «стратегічна стабільність» є пошуком статус-кво, яке постійно вислизає.

Щоправда, Байден сподівається, що вдасться поліпшити відносини з Росією «без відмови від принципів». Відповімо словами самого президента Байдена: «We'll find out». Поживемо — побачимо. Але будемо готові і до похмурої погоди.

Джерело

Схожі новини