Передплатити Підтримати

"Яструб миру" і "голуб війни"

Я абсолютно не здивуюся, коли Зеленський у вирішальну мить (до прикладу, якщо Україні раптом запропонують ПДЧ у НАТО) спробує повторити давній фінт Януковича з непідписанням Асоціації з ЄС

Надто вже він загрався у двох кардинально протилежних іпостасях, навіть зважаючи на сценічний досвід минулого життя. З одного боку, санкції проти кума Путіна і войовнича патріотична риторика, якою супроводжувався доволі тривалий період загострення на східних кордонах, з іншого, — стара пісенька на новий лад з приспівом про бажання «зазирнути у вічі» Путіну.

Зе!шпагат, притаманний для популістського режиму упродовж двох років каденції колишнього актора розважального жанру, у ситуаціях, навіть не дотичних до війни. Вже навіть не дивна роздвоєність особистості, спричинена, як я вже колись писав, тим, що Зеленський у цілком зрілому, як на чоловіка, віці, досі не може обрати між «бути» і «здаватися». Абсолютна відсутність позиції серед цілком певного контексту. Бажання сподобатися всім, і цілковита нехіть зробити бодай щось певне, недвозначне, категоричне.

Росіяни користають з цього у своїй гібридній війні проти України. Ба їм на руку така зиґзаґувата траєкторія українського керівництва. Не в останню чергу вигідна тим, що вони можуть «вгадувати», куди цього разу «занесе» самовпевнену і набундючену маріонетку. Погляньмо, — щойно з Печерських пагорбів пролунав заклик до «царя» зустрітися на Донбасі чи в іншому придатному для цього місці, як тут же у Москві «безневинно» запропонували локацію: Крим. Мовляв, усе почалося з цього півострова, хай там і завершиться.

Пастка для Зеленського очевидна: поїхати зараз у Крим — фактично визнати анексію. З усіма наслідками для нас і для Росії. У такому разі Кремль цілком може розраховувати на скасування «кримських» санкцій, отже, трішки послабить економічний зашморг на шиї своєї економіки і матиме вільні руки для того, аби остаточно перетворити півострів на «нетонучий авіаносець» з ядерною зброєю на борту.

Ритуальні танці довкола Мінських угод, точніше, їх «уявної» архаїчності, пустопорожні дискусії про зміну «локації» — не що інше, як спроба знову «повоювати» із внутрішнім «ворогом» Зеленського, автором цих угод, п'ятим президентом. Очевидно, Порошенко реально бачив контраверсійність та різнотлумачення кожного слова у них. Вони були потрібними у конкретному контексті і виконали своє завдання: зупинили агресора там, де він перебуває досі, не дали йому розгорнути повномасштабний наступ, змусили вгрузнути у переговорах довкола ком і крапок, послідовності виконання зобов'язань. І, до слова, відсікали будь-яку можливість участі у дипломатичному танці на правах рівних партнерів терористів та колаборантів.

Це вже за Зеленського до Мінська (і реально, і віртуально) вламалися усілякі темні персонажі, з ними навіть пробували говорити, але марно, — через відсутність в останніх здатності формулювати більш-менш втямливі речення. Але, попри бажання видаватися таким собі «яструбом миру», Зеленський час од часу входить у роль «голуба війни». Актуальна українська дипломатія зводиться зараз до того, аби для початку почути «дзвінок від Байдена», а відтак на розпуттях велелюдних розводитися про несправедливість Заходу, про його небажання брати Україну в оборонні альянси і навіть про якусь міфічну можливість Києва відновити ядерний статус.

Запитаю: навіщо це стрясання повітрям, кому «погрожує» той же Дмитро Кулеба? Росії? Смішно. НАТО? Ще смішніше. Чи інфантильному західному обивателеві, який не розуміється на деталях? Чи, може, грає давно атрофованими ядерними м'язами для публіки, яка власне й обирала Зеленського, як зірвиголову на посаді президента? Скандальні рольові ігри популістів, їхнє несамовите прагнення бути, мов Фігаро, і тут, і там, наштовхують на певні висновки.

Те, що Зеленський знову відчайдушно шукає зустрічі з Путіним, свідчить про існування якихось угод (не Мінських, і не Нормандських), неофіційних обіцянок і зобов'язань, які обговорювалися чи то в Омані, чи деінде. З якихось причин цим угодам не суджено було втілитися. З яких, — розмова майбутнього, адже час не дозволить сховати шила у мішку. Те, що Зе! час від часу зривається на псевдопатріотичну риторику, погрожуючи бутафорним кулачком з реквізиту Кварталу у бік Москви, — наслідок того, що у Вашингтоні править не надто комфортний ні для Кремля, ні для Зеленського Байден. Наш популіст-«правознавець», який свого часу навіть санкціонував «справу» проти Великого Джо, відчуває у цьому пряму загрозу. Уявляю, як потерпали перед візитом Ентоні Блінкена у президентському Офісі. Адже Блінкен, мабуть, приїхав спитати, як «зелені» виконують певні домовленості, обумовлені у телефонному діалозі з його шефом. І наскільки виправдає популістська зграя довіру американських платників податків, у яких цього року можуть забрати 300 мільйонів доларів у рамках схваленого комітетом з питань міжнародних відносин Сенату США законопроєкту «Безпекового партнерства з Україною»? І чи варто посилити тиск на «партнера», зокрема, у справі «ваґнерґейту», з тим, аби Зеленський не обмежувався гучною риторикою, а на ділі почав зачистку кабінетів у власному Офісі, міністерствах та силових структурах від відвертих агентів сусіда-агресора?

Для Зеленського, як колись для Януковича, невпинно наближається його «Вільнюський саміт» — день кардинального вибору. Чи готовий він до нього? Сумніваюся…

Ігор Гулик для «ВЗ»