Передплатити Підтримати

Чи зважиться Путін на самогубство?

Сьогодні тільки й розмов про майбутню велику війну

Про неї говорять за кордоном частіше, ніж у Києві. З Вашингтона лунають недвозначні застереження, адресовані Кремлю, про провокативність нагромадження військ уздовж кордонів України. У Європі, як зазвичай, висловлюють «глибоке занепокоєння» погіршенням безпекової ситуації на Сході України. А два десятки депутатів Європарламенту все ж спонукають керівництво ЄС до дій.

Кілька днів тому Рада Є С також обговорила проблему великої війни, не обмежившись при цьому обтічними фразами. Польоти розвідувальної авіації НАТО над Кримом та окупованим Донбасом вже стали звичними. Росія справді готова до війни. Це — зовсім не «стан неосудності», як висловився недавно Кравчук. Це свідомий вибір. Не тільки через те, що під час так званих «навчань» вона згромадила біля кордонів України небачений за чисельністю мілітарний кулак, включно з «Іскандерами». Фахівці зауважують, що навчання — то лиш прикриття для майбутнього масованого удару.

Предметом справжнього занепокоєння мав би стати факт постачань у прикордонні райони РФ та на окуповані українські території велетенських партій паливно-мастильних матеріалів. Для танкового «кидка» на Київ і бомбардувальників? Це все — речі матеріальні, осяжні, помітні для розвідки. Але реально для розв'язання масштабної агресії проти України потрібен ще й психологічний компонент. Над цим ретельно і безперервно працює московська пропагандистська машина. Постійним лейтмотивом заяв російських офіційних осіб стала мантра про «захист своїх», про «звірства» українських військових на Донбасі. Якщо раніше несосвітенність про «распятого мальчіка» розносив ефірами тамтешній «геббельс» Дмітрій Кісєльов, то зараз заступник глави адміністрації президента Р Ф Дмітрій Козак озвучує схожі речі про «мальчіка, убітого укровскім дроном». Для такої авантюри, окрім військової міці, потрібна ще й моральна готовність населення.

Попри те, що у Росії мало зважають на громадську думку, а опозиція стала фікцією або ж декорацією для диктаторського режиму, — у бій підуть конкретні люди. І ховатимуть рідних, які неминуче загинуть у цій масакрі, теж люди.

Якщо хтось уважає, що методи психологічної обробки населення суттєво змінилися з часів Другої світової війни, то глибоко помиляється. Нині російське телебачення, інтернет застосовують ті самі прийоми. Серед них чи не найважливіший — дегуманізація, «знелюднення» ймовірного «ворога», формування образу нелюда, фашиста, садиста. Щось на кшталт «Убєй нємца!» Ільї Еренбурґа…

Ось для чого міфи Козака про «мальчіка», ось чому Пєсков, Захарова, Симоньян, Соловйов та їм подібні невтомно «креативлять», вигадуючи уявні «злочини» українців, жахаючи співгромадян привидами американських вояків десь у Маріуполі і «кровожерливими» націоналістами, які планують наступ на «народний Донбас».

Але, попри пропаганду для «внутрішнього вжитку», є у цій історії цілком реальні цілі. Йдеться про те, що восени в Росії мають відбутися чергові вибори до Державної думи. Путіну конче потрібно мобілізувати явно поріділий електорат «Єдіной Рассіі». Та що там симпатики! Як стверджує дослідження «Левада-Центру», проведене на початку квітня, лише третина росіян розгнівалася на відому фразу Байдена про «Путіна-убивцю». І, цілком можливо, що такі незвичні для російського обивателя речі, спричинені не тільки тим, що «вождь» втратив міжнародну опінію. Росіяни реально збідніли, і до них нарешті починає доходити усвідомлення того, що політика самоізоляції плюс марґіналізація ерефії через «витівки» Кремля, — боляче б'ють по гаманцях. Що це почасти — похмілля після всенародної оргії з тостами «Крим наш!».

У Путіна ексклюзивний метод вирішення електоральних проблем — війна. Маленька, переможна війна. Або ж затяжний конфлікт, на який відтак можна списати все — провали економіки, зубожіння, стан облоги у нинішньому відкритому світі. Саме «завдяки» Чечні він дістався влади, влаштувавши вибухи житлових будинків у Рязані та на Каширському шосе, а відтак розпочавши інвазію у бунтівну провінцію. Тож чому б не припустити, що розв'язавши повномасштабну війну проти України, Путін отримає, по-перше, слухняну більшість у Держдумі (або, запровадивши воєнний стан, взагалі уникне виборів?), а, по-друге, спробує таки втілити свою «заповітну мрію» — стати збирачем «ісконно рускіх зємєль»? Але… «Нам кажуть, що війна — це вбивство. Ні: це самовбивство», — переконував колишній британський прем'єр Джеймс Рамсей Макдоналд. Якщо Путін хоче переконатися у правдивості видатного державця минулого, він може зважитися. І це стане останньою авантюрою підполковника КҐБ з неадекватними амбіціями царя, і останнім закривавленим аркушем в історії його країни. Насамперед тому, що ціна цього вторгнення вимірюватиметься не тільки величезними жертвами. Бо воно аж ніяк не буде схожим на «легку прогулянку» «зелених чоловічків» у Крим 2014 року, оскільки українці мають потужну і випробувану у боях армію. І, переконаний, світ поводитиметься по-іншому, відкинувши емпатичні сентенції і дипломатичний лексикон. Говоритимуть, радше, «стугни» і «джавеліни». Мовою, яку добре розуміє саме пітерський гопник.

Ігор Гулик для «ВЗ»