Про монументи давніші й новіші
Кого поставлять на порожній постамент, де стояв Ленін, наші сьогоднішні поводирі?
Днями трапилося проїхатися півднем нашої держави і прогулятися центральними вулицями Одеси й Херсона, де посеред міст ще й досі так впевнено і твердо стоять доволі величні пам’ятники
Усе це так — бо слово «монумент» походить від латинського «monere», що означає «нагадувати», «надихати». Ось вони і нагадують, не дають забути пересічному громадянинові про часи тоталітаризму, про мілітарну потугу вже неіснуючої держави, спадкоємці якої на північному сході як продовження цих нагадувань вживають мерзенну фразу «можем повторить». Повторити що? Вбивства і руйнування? Мародерства і депортації? Про це можна й не нагадувати, бо у їхній спроможності все це повторити сумнівів начебто й не виникає.
А у Києві останніми місяцями мені доводилося досить часто проходити вгору і вниз Інститутською — вулицею, политою кров’ю Небесної Сотні. І яким прикрим контрастом у порівнянні з тими гранітними та бронзовими ідолами виглядають усі ці імпровізовані вівтарики, складені з київської бруківки, фотопортрети загиблих у благеньких рамочках, супровідні написи на паперових аркушах А4, в кращому разі вкладених у водонепроникні файлики — уся ця така очевидна крихкість, тимчасовість пам’ятних споруд нової доби! Та і спроби нищення, плюндрування цих меморіалів уже траплялися в центрі столиці неоднораз. Як і з нещодавнім інцидентом, коли «невідомі вандали» так само осквернили меморіал Голодомору поблизу Лаври. Той меморіал встановлено ще за часів президента Ющенка, і вже тоді, від моменту відкриття, різко кидалася в очі недоречність кам’яних жорен, які ще й були інкрустовані снопами — справжніми, а не бронзовими. Крихкість, непостійність, піддатливість використаного матеріалу ніби самі є підказкою, інспірацією для «невідомих вандалів», а те, що вони лишаються невідомими, також є чіткою ілюстрацією ефективності наших правоохоронних органів, — чи хто бачив у тих околицях патрульну поліцію?
І всі ці акції вандалізму та терпимість громадян до них прекрасно ілюструють теперішній стан суспільства, для якого, як з’ясувалося, подвиги і жертви зими 2013−2014 років є не цінністю, а швидше історичним епізодом, про який можна і хочеться чимшвидше забути. Сучасна влада теж не вельми переймається збереженням та увічненням у суспільній свідомості того жертовного народного пориву — жарти про ебонітові палички, що лунали з вуст коли не самого президента, то його колег-кварталівців, були проковтнуті й успішно перетравлені більшістю населення, тими самими 73-ма відсотками, які торік зробили для країни вибір, що з ним тепер живемо.
А в моєму рідному Рівному в самому центрі, на вулиці Соборній, перед фасадом міськради височіє на постаменті зі шліфованого граніту «Пам'ятник загиблим за Україну» — щось крилате і безголове, із хрестом-порожниною всередині.
Художня цінність цього монумента сумнівна сама по собі, але важливішим є постамент, про який згадано вище. Бо це творіння скульптора Джабраїлова і архітектора Закревського височіє на постаменті, на якому до 1994 року стояв бюст Миколи Кузнєцова, радянського розвідника-терориста, котрий відзначився у Рівному вбивствами та диверсіями. Вочевидь і самі митці, і міські владці не замислювались над цим понурим символізмом: поставити пам’ятник загиблим за Україну на постамент, де попередньо стояло щось, цілком протилежне за своїм значенням. Бо після терористичних акцій Кузнєцова гітлерівці просто брали в заручники і розстрілювали десятки й сотні місцевих громадян. Тож пам’ятник загиблим встановлено на постаменті того, хто своєю діяльністю чимало посприяв примноженню кількості цих загиблих. Біополе, аура, енергетика місця — все аж волає про невідповідність, кричущу недоречність і відсутність розуміння ідеї, якій присвячено творіння на постаменті.
Тому я завжди, проходячи Хрещатиком в районі Бесарабського ринку, з острахом позираю на порожній постамент, який залишився після звергнутого 8 грудня 2013 року Леніна. Кого поставлять на цей постамент наші сьогоднішні поводирі?