Коли сірість править бал

Є час пустопорожніх слів, легковажних жестів, сумнівних вчинків і ще сумнівніших пояснень для них, а є час коли міф наштовхується на реальність, і від цього зіткнення летять іскри, здатні спровокувати шалену стихію вогню.

Є різні часи, і всі вони позначені боротьбою добра і зла, світла і мороку, надії і зневіри.

Але найгірші з них — коли сірість править бал. І, здається, нам випало жити саме у них. Коли, за словами талановитої уругвайської письменниці Кармен Посадас, «думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка Нобелівського лауреата; коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик; і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців».

Так от, про сірість. Загорнуту у блискучі копійчані фантики, закамуфльовану під національні барви, упаковану у «мейнстрімні» шати. Але від того — ще мерзеннішу і гнітючу, безплідну і пусту. Впевнену у своїй правоті, пихату і безталанну.

Ми побачили її у всій красі цьогоріч, на Софіївській площі. Ті, хто думав, що минулорічне відзначення Дня Незалежності було прикрою помилкою недосвідченої влади Зе!, що рік чогось навчив, змушені визнати одну неспростовну річ: влада нічого не навчилася. Оскільки не бажала цього. Оскільки жила, живе і буде жити у своєму паралельному світі, у якому інші цінності (якщо вони, звісно, є), свої ритуали, свої кумири і найголовніше — свої плани. Скільки б просторікували «ідеолухи» «Слуг» про матерії ідеологій, — єдиною їхньою ідеологією є вбране у модерні шати сіре, зрадливе, підступне і захланне малоросійство, з кашею «какой разніци» у головах і душах. Вєрка Сєрдючка нарешті отримала у житті роль справжньої «провідниці» державної політики…

Найприкріше, що уся ця тусовочна всеядна і «всемовна» попса, мабуть, за спеціальним задумом авторів дійства топтала підлогу сцени, пофарбовану у кольори національного стяга. І ніхто не зауважив цього святотатства, яке, до слова, прописане у Кримінальному кодексі.

Але для нинішніх владців-клоунократів закони неписані. Зрештою, і їхній інфантильний, байдужий до всього, окрім себе, обиватель, наразі, коли ще не бракує хліба, ласий до видовищ такого штибу. Він забуває про них лише тоді, коли відчує на власній шкірі наслідки «приколів». І вони, схоже, не забаряться. Тоді, укотре розчарований і безталанний, він сховається у власну нірку, аби інші, ті, кого Сніжана Єгорова обізвала «селюками» і «рагулями», — виправляли ситуацію.

Це обов'язково станеться, невідь лише якою ціною. Бо наразі головний «сіряк» формує свою «преторіанську гвардію». Обсипаючи таких же посередностей, як і сам, високими державними нагородами, підтримуючи несосвітенних пройдисвітів, яких «слуги» планують висувати кандидатами на місцевих виборах. Ця публіка готова лизати черевики свого благодійника, оскільки за інших обставин їй довелося б никати у невідомості, заздрощах і зловтішанні від успіхів фартовіших та обдарованіших.

Бенкет сірості матиме закономірний фінал. І не тому, що ті, хто прагне усіх перетворити на «нікчем» і малоросів, є каліфами на годину. Не тому, що їх в одну мить змете обурений натовп чи змусить піти черговий Майдан. Одного прекрасного ранку люди у цій країні глянуть на себе у дзеркало і побачать там направду «чорного лебедя» національної катастрофи. І змушені будуть діяти, аби запобігти їй. Тоді пригадають, якими були раніше, що їм направду дороге і безцінне. Тоді, згораючи від сорому за легковажність і дитинність, подорослішають і не поведуться більше на фокуси шахраїв.

А ще тому, що у є безліч людей, які не дали себе ошукати. Не випадково у час, коли на сцені перед святою Софією шаленіла «вата», у Львові відбулася прем'єра опери «Міф роду». Вона для тих, для кого Україна — «terra incognita». Земля пращурів, палка мрія і непозбувна любов.

Ігор Гулик для «ВЗ»