Передплатити Підтримати

Медицина - це мистецтво!

Роздуми напередодні Дня медика

Хочу трошки привідкрити душу і сказати кілька слів про Лікарів, які назавжди залишаться у моїй пам’яті

Насамперед — Доктор, який змінив моє життя, моє обличчя і мою долю. Це вже покійний хірург, доцент кафедри щелепно-лицевої хірургії Львівського медичного університету ім. Данила Галицького Мирослав Іванович Мигович.

… До 18 років у мене була прогенія — неправильний прикус, який розвинувся з дитинства: нижня щелепа пішла вперед і вниз на півтора сантиметра. Це мені дуже заважало! Ну, звісно, що зовнішній вигляд, кепкування іноді однолітків, дикція, зрештою, неможливість якісно жувати й говорити… В Україні пластичної хірургії тоді не було і про пластику обличчя, поєднану з хірургічною стоматологією, не могло бути й мови. Планували операцію за кордоном, але поїхати оперуватися теж було складно. На першому курсі факультету журналістики випадково (невипадково!) зустріла мене в університеті студентка біологічного факультету Рома (прізвища не знаю), яка мала таку ж проблему і запропонувала поїхати до хірургів тут, у Львові, — лікарів Миговичів. Рома теж хотіла оперуватися, але вагалася. Мені було 17 років і, порозмовлявши з Мирославом Івановичем Миговичем, прийняла рішення оперуватися. Рік готувалася до операції. Чекали 18-річного віку, щоб припинився ріст щелепи. Мене оперували у Винниках, у госпіталі. Три дні у реанімації, два місяці у шинах — їсти через трубочку. Мені снився хліб, а на курячий бульйон не могла дивитися потім ще кілька років. На 18 травня, на Ірини, була вже прооперована, — і зовсім інша! Могла відкрито усміхатися, говорити, не комплексуючи, нормально їсти — як мало треба для Щастя…)

Неможливо переказати тих почуттів, які переживає дівчинка за дитинство, мріючи про гарне обличчя, — і коли вона це обличчя бачить. Лице без вади. Про це мріялося, думалося, наплакалося не раз. Це пережилося. Вдячна моєму Лікареві Мирославу Івановичу Миговичу, який мені більше, ніж просто лікар. Усі Миговичі — династія стоматологів — мої рідні люди.

Cаме Мирослав Іванович привив мені любов до медичної тематики. Я написала про цю операцію, — і почали звертатися ті, хто мав таку ж проблему. Стаття привернула увагу. Люди знайшли лікаря, який їм допоміг.

Після закінчення ЛНУ ім. І. Франка першим репортажем на першому місці праці — у редакції газети «Український шлях» — був репортаж з лікарні швидкої медичної допомоги на Топольній. Нічне чергування у травмпункті. Досі пам’ятаю, як кидався п’яний чоловік на лікаря-жінку. Його підібрала «швидка» з вулиці. Тримали, перев’язували закривавлену голову, а навпроти у кімнаті для таких «клієнтів» — «фантомаснику» — були вигнуті залізні прути на вікні. Так поводяться п’яні, агресивні, неадекватні пацієнти, які потрапляють десь з вулиці у цю лікарню…

Була вражена, як захищалася тендітна лікар, як вона вміло бинтувала голову йому, не зважаючи на матюки і агресію. Це не просто адреналін, це — реальна небезпека!

Потім було багато цікавих зустрічей й інтерв’ю з Лікарями. Журналістика — це завжди велике щастя спілкування з цікавими, неординарними, харизматичними особистостями. Хочу їх згадати сьогодні, напередодні Дня медика. Їх з нами вже нема…

— Чому страшно у тубдиспансер йти на інтерв’ю? — дивувався доктор медичних наук, професор, завжди усміхнений і сонячний Олександр Ладний, — якраз тут все обробляють, а у транспорті громадському є все, що завгодно…

— У вересні жнива у дерматовенерологів, — жартував доктор Нестор Городиловський, й очі його усміхалися, — всі приїдуть з курортів. Будуть букети…

— Жінка не має нервуватися ніколи і за жодних обставин! Що б не відбувалося, — рожеві окуляри!, — наголошував онколог Роман Цьолко…

— Хірурги, які оперують ВІЛ-інфікованих, — ризикують самі своїм здоров’ям, — казав професор-хірург Ігор Дионізович Герич…

А професор-гінеколог Віктор Бесєдін… Він сидів, замислений на інтерв’ю, і раптом: «Знаєте… Стає все важче ставити діагноз. Більше знаєш — більше сумнівів…».

Це велике Щастя — записувати інтерв’ю з такими потужними особистостями! Спостерігати за ними, за ходом думок, за манерами. Як дивився — мовби в себе — Віктор Бєсєдін, як смачно затягувався цигаркою професор Ігор Герич, як концентрувалася в думках наша Людмила Володимирівна Полевська… Неймовірні Люди, з енциклопедичними знаннями і досвідом. Люди — Океани! Дякую Всесвіту за ці зустрічі…

Цих Людей з нами вже нема. Вічна їм пам’ять…

— Медицина — це не ремесло, — казав Ігор Дионізович Герич, — і обличчя його світилося. Медицина — це Мистецтво!

Обов’язково згадую мою улюблену завідувачку відділом здоров’я газети «Високий Замок» — неймовірного медичного журналіста — Людмилу Володимирівну Полевську… Вона нам передавала свої вміння, відчуття, стиль, школу «Високого Замку»… А Олена Гончарук, прес-секретар ГУОЗ ЛОДА. Вони жили медициною…

Маю дуже багато друзів і знайомих Лікарів. Тих, які всупереч усьому, — у Медицині! Їм важко, вони недооцінені, вони втомлені нашими дзвінками, нашими хвилюваннями, питаннями-перепитуваннями…

Святі люди, покликані допомагати! Вони — справжні! Вони часом і не знають, як змінюють життя людські і долі…

Вони рятують світ! У комбінезонах, захисних щитках, респіраторах…

Воюють за людські життя, ризикуючи своїм. Вони — наші Воїни у цій війні…

Дякую вам! Вклоняюся вам! З вашим Днем! Зі Святом!

З Днем Медика, дорогі наші Медики!

P.S. Вітаю журналістів, які віддають себе медицині! Зі святом, Жанна Ліщенко, Мирослава Козак, Анна Дубецька.

Джерело