Передплатити Підтримати

Феодалізм з диктаторським обличчям

Так є насправді – у критичні часи, коли людина і суспільство постають перед колосальними небезпеками, на світ Божий виринають наші вади, фобії, комплекси. Одне слово, не вельми шляхетні риси.

Водночас, у такі моменти з'являються і чудові зразки жертовності, пасіонарності і гуманізму. От тільки чомусь перші — негативні — зауважуємо одразу. Можливо, тому, що контрастують з нашими досьогоднішніми уявленнями про світ і людські стосунки. А другі, зазвичай, пізнаються згодом, коли вже подолаємо труднощі і зрозуміємо, чого це нам коштувало…

Так і у нинішній Україні. Криза ідентичності, яка уповні далася чути під час минулих виборчих перегонів (що президентських, що парламентських), і втілилася у владу пройдисвітів і мародерів, перетворилася на суцільну «чорну смугу» для країни, що досі (і це диво!) чинить спротив брутальній агресії сусідів. Легковажність, з якою українці віддали свої долі на поталу популістам, невігласам і шахраям, можна було б зрозуміти за інших, безпечніших часів. І ось нові виклики, вже всесвітнього масштабу, — економічна криза, пандемія. А ми — беззбройні, кидаємося у крайнощі, шукаючи винних. Нікому укласти бодай якийсь план дій, бо «часу немає на стратегічне мислення». Нікому взяти на себе відповідальність, бо навіщо — «помруть всі пенсіонери».

Шалена істерика довкола «бариг», «торгівлі на крові», «ліпєцкой фабрікі», якими мали б постати у свідомості українців ті, хто витягнув країну з прірви 2014-го, насправді була підсвідомою артикуляцією справжніх намірів Зеленського і Ко, а також їхніх залаштункових ляльководів. І ось маємо: у розпал епідемії гендлюємо на весь світ масками і респіраторами з Держрезерву, який очолює людина Ігоря Коломойського Ярослав Погорілий. В Україні теж кипить торгівля — ціни на засоби індивідуального захисту сягнули космічних, на ліки — теж. «Лідер», гасячи обурення, пообіцяв мільйон масок з Китаю, але, як завжди, помилився… Прикладів мародерства, торгівлі на життях мільйонів — не злічити…

Голобородько, який на розпуттях велелюдних кричав про «смерть олігархів», перевтілившись у реального президента, став першим з лідерів країни, який, за влучним висловом Сергія Висоцького, «запросив олігархів у ліжко». Визнання Коломойського, Ахметова, Пінчука, Ярославського, Веревського та іже з ними «кураторами» регіонів на час надзвичайної ситуації означає, по-суті, легітимізацію вже забутого з часів Кучми феодально-кланового устрою країни. Де все вирішує не «народ», загнаний епідемією у власні помешкання, заляканий і реально зубожілий через вимушене безробіття, а всесильний суверен-олігарх, якому людські життя віддані на відкуп.

Марно сподіватися, що «карантин споживацтва» зробить «слуг» і схожу публіку кращими, що вони врешті-решт зрозуміють просту річ — жити в країні і не дбати про неї небезпечно. У прямому сенсі. Тепер вони волають. Бо, бачте, ніде лікуватися від «модної хвороби». Заморські лічниці недосяжні. А інфекційні лікарні у нас — державні. І умови там, самі розумієте, м’яко кажучи, не надто комфортні для зніжених душ і тіл. Проворніші і далекоглядніші влаштовують приватні палати у власних маєтках, винаймають студентів-медиків для обслуги на випадок чогось… Але ж раніше то було за державний кошт, тобто за наші гроші, а зараз доводиться витрачати свої. Хоча «свої» — теж поняття відносне, бо ж не зароблені непосильною працею, а вкрадені.

Режим Зеленського зацікавлений у тому, аби втриматися біля керма якомога довше. Не варто вірити передвиборним обіцянками Зе!, що він йде лише на один термін. В Офісі президента вже споквола натякають на те, що п’яти років замало для втілення «грандіозних планів». Але не про країну йдеться. Йдеться про реальний страх всієї «зеленої зграї» перед відповідальністю за вже скоєне. Фізичний страх, не менший, ніж страх перед коронавірусом. Хоча останній, на жаль, грає на руку чинному режиму. Ми навіть схильні віддати частину свободи (так ніби вона ділиться на дольки!) за спокій і безпеку. Зеленський обіцятиме нам це, спекулюючи на наших фобіях. Пропонуватиме нам нові правила життя, водночас тихенько затягуючи гайки, проводячи крізь віртуальний в умовах карантину, і фактично безпорадний парламент потрібні йому закони. Пояснюватиме потребу утисків батьківською турботою про наше здоров’я, жонглюватиме статистикою епідемії, апелюватиме до нашої посттоталітарної свідомості совковими фразами на кшталт «винні спекулянти».

Але, «відкусюючи» частинками нашу з вами свободу, він стане диктатором.