Про однокласницю Орисю, наші втрати і пропаганду
Не хочу бути оригінальним, бо так чинять усі, але стрічку новин розпочинаю із новин з фронту.
Головне: скільки наших загинуло, а скільки поранених. Не люблю цифр, але дратують числівники «200-й», «300-й». І думаю собі: невідомо, кому пощастило більше — чи загиблим, чи пораненим. Бо коли викидають на світ Божий знімки з госпіталів, то страшно стає — молоді хлопці, чиїсь сини, брати, батьки… А ще не розумію, як військовики рахують кількість обстрілів. По одному вибуху, по залпах? І скільки часу ті обстріли тривають?
Але найбільше жахають втрати… Уже шість років інформаційні джерела подають нам щоденну сумну статистику, до якої, на жаль, починаємо звикати. Хоча волонтери твердять, начебто наші втрати на фронті більші. Проте мене, пересічного громадянина, цікавить й інше: скільки ж наші знищили сепаратистів чи найманців? Невже це та війна, коли убивають тільки українців? А ми не стріляємо чи стріляємо в холосту. Вірю, що Росія приховує втрати, але не вірю, щоб при такому розвитку технологій і всього іншого ми не знали, які втрати у ворога? Бо якщо читати лише українські ЗМІ з нашими втратами, то підсвідомо і за стільки років в обивателя складається враження, що ми програємо. Мало того, що уся історія України пронизана втратами та війнами, і ми постійно святкуємо якісь поразки, то ще й нині підживлюють це відчуття … Я розумію, що щойно сказане нічого не змінить, але й мовчати не хочеться.
Пам’ятаю, в університеті, на військовій кафедрі, нас вчили спецпропаганді, тобто пропаганді, призначеній військам та населенню ворога. Тоді вважалася потенційним ворогом Америка… Нам три роки розповідали, як треба їхні мізки промивати. Ну, щось на кшталт: «Солдате Джон, поки ти воюєш тут, не відомо, за чиї інтереси, відставний генерал Смітт кохає твою дружину. Кидай зброю і рятуй сім’ю». Може, то й була безглузда наука, але суть у тому, що не можна нехтувати пропагандою. Це жахливо, але це правда: шостий рік війни, а у міфічних «республіках» зростає покоління, якому втирають в голови, що Україна — це ворог…
Мушу вам розповісти про одного листа, бо факт навіть мене, не політика, вразив.
«Недавно збирався наш колишній клас. 35 років закінчення школи. Не буду казати, де вчилися, аби нікого не зачепити. Збиралися ми через телефони, соціальні мережі, одне слово, — як тільки могли.
Одного вечора дзвінок з незнайомого і дивного номера. Піднімаю — моя шкільна подружка Орися… Зраділа неймовірно, бо дружба з юних літ — найсвятіше і найбільш пам’ятне… Спочатку її історія. Після восьми класів пішла вчитися у Львів, потім вступила в інститут десь в Росії, а згодом вийшла заміж і живе у Підмосков’ї. Порозкиала нас доля світами. З того часу усі наші стосунки практично обірвалися. Зрештою, що у мене, що у неї — своє життя, свої проблеми. Щоправда, років п'ятнадцять тому вона приїжджала зі своїми дітьми та чоловіком, бо хотіла показати рідний край. Самбір, Львів, Трускавець. Пам’ятаю, ми кілька годин не могли наговоритися…
А тепер про недавній дзвінок, Орисю хтось вишукав і запросив у Самбір на зустріч з випускниками. Я ж мала переказати однокласникам, що вона не може приїхати з багатьох причин. Що в неї все гаразд, що має добру роботу, як і її чоловік. Два сини мають свої квартири і джипи… Мені не хотілося переривати ті хвалебні тиради, але чомусь замість того, аби порадіти за подругу дитинства, почала нервуватися, бо Орися розмовляли зі мною виключно російською мовою. Не втерпіла, перепитала і почула у відповідь: «Та я вже стільки років в Росії, що по-українськи не те що забула говорити, а вже й мислю російською». Я собі подумала про те, що жоден поляк у будь-які іншій країні світу не забував би польску мову, а в українців це виходить добре.
Єдине, чого прагнула не торкатися у розмові з Орисею, — політики. Але вона сама почала, проголомшила мене фразою: «Та віддайте нарешті Донбас Росії і війна припиниться». Такого нахабства я уже не могла стерпіти і як могла, пояснила їй, хто насправді агресор. А потім, не очікуючи відповіді, вимкнула телефон. Може, Орися — то такий поодинокий «елемент» в Росії, але хіба це не страшно?
А зустріч однокласників відбулася, проте, я жодним словом не згадала, що мала з Орисею неприємну розмову. Нехай усі думають, що вона залишилася такою, якою ми її пам’ятаємо".
Руслана О., м. Самбір.
