Що не так із зарплатами українських топ-чиновників
Що б хто не думав про підвищення оплати праці, наразі можна констатувати, що нечувані зарплати топ-чиновників — це ніщо, якщо порівнювати з виправданнями, якими владці «комунікують» направо і наліво.
З нещодавнього — міністерка освіти Ганна Новосад розповіла, що на свою зарплату не могла би виховувати дітей. Чисто гіпотетичне зауваження. «Якби в мене були діти, а в них була б мама, яка приносить у дзьобику жалюгідні 36 тисяч, то… Суцільна печаль». Багато хто в цьому місці пирсне, мовляв, у вчителів, які отримують 8, теж є діти. Багато хто згадає про пенсіонерів, які після цілого життя виснажливої праці виживають на 1700. Дехто підрахує, що в Європах стала різниця між заробітком керівників державних установ і пересічних співробітників не така вже і велика. Але справа не тільки в тарифній сітці. Справа в принципі. Я навіть не буду говорити, що якщо людина погоджується на певну суму, а потім, отримавши владні повноваження, збільшує винагороду виключно собі — це виглядає не зовсім пристойно. Принцип, про який йдеться, — це критерії, за якими відбувається призначення на керівні посади. Із біографії майбутньої матері ми дізнаємося, що ніде, крім міністерства, вона у своєму житті не працювала. До 2014 року пані Ганна навчалася, а в березні 2014 року влаштувалася в Міністерство освіти і науки України. А де роки праці «в полі»? Де сільські школи, в яких молода вчителька відкривала дорогу в життя? Де волонтерська праця в гірських районах, африканських джунглях? Новаторські методики навчання, які спричинили революцію в педагогіці і все те, що могло би пояснити карколомний кар’єрний рост із вчорашньої студентки до міністерки?
Прем’єр-міністр Олексій Гончарук переконує, що підвищення зарплат функціонерам — це найкращий метод боротьби з крадіжками. Потішно, але ще зовсім недавно ці люди стверджували, що ніщо так не прибирає корупційні схеми, як гучні посадки. Особливо навесні. Варто визнати, що в антикорупційній ідеї завалити потенційних казнокрадів грошима щось є. А саме — натяк, що варіант з реформуванням системи влади та усуненням із неї корупційних дірок молодою командою більше не розглядається. Серед аргументів «за» також нерідко звучить теза про необхідність зрівняти зарплати чиновників з доходами в реальному секторі. Тут в хід іде справжній соціальний булінг. Мовляв: «Вам що, шкода? Совки ви неотесані! Як вимагати від чиновників новаторства, то ви перші, а як платити йому за роботу, — то бажаючих немає». Все це звучить особливо глумливо на тлі інформації про майже два мільйони нагородних для керівника «Укрпошти». Пропоную зайти у найближче відділення пошти і повторити цю цифру у черзі з пенсіонерів та платників квартплат. Цікаво, чи зрозуміють люди, який-такий реальний поштовий сектор послужив прикладом для наслідування в цьому конкретному випадку? Антикорупційна теза мала б сенс, якби вона стосувалася гідної нагороди керівникові за реальні досягнення. Суть того, що відбувається, полягає в тому, що зарплати пропонують сплачувати за посаду, причому якість призначень нікого не цікавить. Так само, як нікого не цікавить результат.
На скільки зріс прибуток «Укрпошти»? Скільки податків сплачено у бюджет? На скільки виросла зарплати поштарів та вчителів, що постала необхідність підняти оплати в міністерстві? Скільки дітей врешті-решт підвищили рівень знань, що позначилося на результатах загальнонаціонального ЗНО? Згадується радянсько-канонічне перетворення вчорашніх куховарок на представників влади. Практика преміювання підвищеним пайком за вірне служіння партії — не нова. Поки той самий трудовий народ тулився по комуналках, представники партійної номенклатури були забезпечені окремими квартирами, заміськими будинками, прислугою, постачанням із спецрозподільників та відпочинком у відомчих санаторіях. Радянська система сконала, серед іншого й тому, що виплати там визначалися статусом, місцем людини в державній ієрархії, а не корисністю її праці. Згадаймо селян з їхніми копійчаними зарплатами й відсутністю пенсій майже до 70-х років. Така система повністю програвала країнам з ринковою економікою, де оплата праці залежала від ефективності людини.
Якщо вже бути до кінця об’єктивним, то порівняння державної служби з комерційними компаніями в умовах ринкової економіки є маніпулятивним. Президент найвпливовішої країни світу, бюджет якої обчислюється трильйонами доларів, отримує зарплату значно меншу, ніж менеджер середньої ланки в якійсь ІТ-корпорації. Державний прокурор завжди заробляє менше, ніж хороший адвокат. Є в цій історії лише одна сторона — моральна. Перш ніж говорити про підвищення оплати праці міністрам, хотілося б почути звіт про зроблену ними роботу, плани, стратегії на майбутнє, цифри, які доводять, що зарплати працівникам можна та потрібно підвищити задля збільшення ефективності їхньої роботи. Реальний сектор, про який люблять розповідати сьогоднішні «слуги», платить бонуси за відсотки зростання. Нагорода за результат, а не за місце в ієрархічній владній піраміді — ось основа прогресу. Нам же пропонується створити гібрид — щось середнє між ситою радянською партійною номенклатурою та пострадянськими безвідповідальними чиновниками, які ні перед ким не звітують і нікому нічого не винні. Хотілося б, щоб міністри домагалися розвитку довірених ним галузей, а не виправдовувалися голодними дітьми, як гіпотетичні радянські куховарки, які були неспроможні керувати державою, тому і робили партійну кар’єру замість професійної.
