"Великий обмін" завершено, але велику гру за Україну Путін тільки починає

Звільнення українських громадян, багато з яких роками були бранцями російських в'язниць і колоній, в першу чергу викликає цілком природну емоційну реакцію радості і причетності у будь-якої нормальної людини. Однак емоційний аспект, як правило, знаходиться за рамками аналітичних текстів. Наше завдання — зрозуміти мотиви сторін і можливі наслідки обміну, що відбувся.

Мотиви української сторони набагато зрозуміліші та прозоріші, ніж російські. Крім уже згадуваного емоційного, людського аспекту є також цілком природне бажання нового президента Володимира Зеленського продемонструвати, що він виконує свої обіцянки і піклується про кожного свого співвітчизника. При цьому я навіть не буду стверджувати, що в цій демонстрації є виразний політтехнологічний аспект. Тому що з політтехнологічного погляду якраз було б зручніше зайнятися обміном не зараз, коли популярність президента і лояльність до будь-яких його кроків з боку українського суспільства безмежно висока, а через кілька місяців, коли на тлі неминучих політичних і економічних катаклізмів рейтинг глави держави почне знижуватися .

Однак Зеленський — і ми бачимо це і по його роботі, і по роботі контрольованого ним парламенту — воліє все робити в швидкому темпі, не думаючи про власну політичну перспективу. І з гуманітарного погляду ця швидкість в справі звільнення українців — скоріше благо. Тому що якщо президент у будь-якому випадку був готовий заплатити за цей обмін ту ціну, яку заплатив, то краще, що він зробив це в вересні, а не в грудні. Адже для в'язня кожен день у в'язниці — як рік.

Про російські мотиви варто сказати докладніше. Чому погодився на обмін Володимир Путін?

Перший мотив російського президента дуже простий — у Києва просто з'явився товар, який його зацікавив. Володимир Цемах. Протягом довгого часу експлуатувався міф про те, що Путін зацікавлений, наприклад, в долі Кирила Вишинського, про це говорили і українські посадовці після затримання Вишинського. Розраховували, що Путін обміняє його на Сенцова або Сущенка. Але ніякої особливої ​​зацікавленості в долі якогось там журналіста, нехай навіть наближеного до «самого» Дмитра Кисельова, Путін не виявив.

Цемах — зовсім інша справа. Кремль серйозно готується до процесу по «Боїнгу» і поява такого важливого свідка на цьому процесі могло вдарити по російських інтересах. Саме тому спецоперація СБУ була сприйнята в Москві з такою нервозністю і була поставлена ​​задача будь-яким шляхом домогтися запобігання можливого виїзду Цемаха до Нідерландів. Заради виконання цього завдання було не жаль віддати не тільки українських моряків, а й Сенцова, чия фігура традиційно викликала особливе неприйняття у російського керівництва. Всі інші російські звільнені — лише гарнір до Цемаха, ніякого значення для Москви вони не мають.

Другий мотив рішення Путіна — виконуючи завдання по звільненню Цемаха, продемонструвати Заходу готовність нового українського керівництва для вирішення власних завдань йти наперекір загальній лінії переслідування Росії за скоєні її керівництвом військові злочини. Розмити солідарність з питання про покарання винних у справі знищення «Боїнга» та полегшити можливість вирішення західними країнами своїх питань за український рахунок. Це дуже важливе завдання. Раніше завдяки великому контракту з «коаліції «Боїнга» виведели Малайзію, чий авторитарний прем'єр Мохатхір Мохамад фактично відмовився звинувачувати Москву в причетності до знищення літака своїх національних авіаліній. Завдяки звільненню Цемаха цю коаліцію фактично залишає і Україна. Принаймні, якщо Нідерландам буде вигідно вважати, що ми її покинули, у них є для цього всі можливості.

Третій мотив рішення Путіна — це продемонструвати Володимиру Зеленському свою конструктивність в питанні врегулювання проблем, які були створені в Україні російським вторгненням. Простіше кажучи — все можна вирішити, якщо йти на виконання путінських вимог. Таким чином, Путін вміло залучає Зеленського на болотистий грунт пошуку компромісів, які можуть привести не тільки до завершення військового конфлікту і реінтеграції Донбасу, але і до повернення Україні до її звичної ролі російського сателіта, що стане першим кроком на шляху до поглинання України Росією.

Четвертий мотив Путіна — це полегшити західним «доброзичливцям» Росії створення міфу про те, що Кремль повертається до конструктивності і заради реанімації хороших відносин з Москвою варто пожертвувати Україною. Більше того — варто натиснути на українське керівництво, щоб воно проявляло «конструктивність» у відносинах з Москвою і погодилося на умови Путіна, скоріше повернувшись до ролі російського сателіта і переставши дратувати західних бізнесменів і тих політиків, які зосереджені насамперед на прибутку від спілкування з Кремлем. Тут ми повертаємося до третього мотиву.

П'ятий мотив Путіна я б умовно назвав «ефектом Савченко». Коли готувалося звільнення Савченко, мало хто знав, що Кремль розраховував на проведення масштабної спецоперації з метою дестабілізації тогочасної української влади і держави як такої. І хоча в Москві особливо не приховували, що в особі Савченко збираються підкинути Києву політичну бомбу, навіть поінформовані про такі наміри в українській еліті намагалися про це вголос не згадувати — настільки така позиція була непопулярною в українському суспільстві.