Біжи, Вово, біжи…

Вони не дадуть країні оговтатися. Вважають, що темп, узятий у квітні, коли найвищу посаду здобув учорашній комік з Кварталу 95, варто розвивати, аж поки «Слуга народу» не опанує усім, що рухається під українським сонцем.

Тому, не дочекавшись бодай приблизного підрахунку голосів, у «слуг» ділять портфелі, без врахування тих, хто сидітиме поруч з ними у парламентській залі. Тому й Зеленський недільного вечора, коли до виборчих скриньок щойно упав останній бюлетень, закликає «не розслаблятися» і готуватися до місцевих виборів. Смак влади п’янкий і небезпечний прихованими наслідками…

За кілька місяців, мов доміно, валиться звичний стан речей, з його традиціями, уявленнями, світобаченням. Те, що видавалося стабільним, недоторканим, вічним, — виявилося хитким, нестабільним, минущим. Терпеливий, працелюбний, я б сказав, патріархальний народ, що у східному загумінку Європи століттями складав тужливі думи і медитував над таємничими кодами вишиванок, народ, якого всі вважали застиглим магматичним монолітом, виявився легковірним знаряддям для тих, хто вирішив погратися у владу. Без наслідків і обіцянок, а, отже, підозрюю, без усвідомлення відповідальності за свою нешляхетну гру. Вони, ці азартні гравці, скористалися випробуваними методами тотальної брехні і фальсифікації фактів. Вони крили останніми словами «попередників», аби спровокувати загальне обурення тим, чим ще вчора захоплювалися мільйони. Лише тепер кандидат на посаду прем’єра Владислав Рашкован визнає: «У країні немає кризи: ВВП зростає, зовнішній борг знижується, реальні доходи населення збільшуються. І водночас всі міжнародні партнери заявили, що готові нам допомагати». Але на виборах «зеленим» це вдалося, хоча, мабуть, навіть найзазомбованіший пост-правдою «слуга» десь у глибині душі розуміє: їхня перемога була б неможливою, якби ті ж «попередники» не втримали країну у час війни, не зберегли її демократичні здобутки, не спокусилися перспективою автократії (хоча стоп’ятсот разів мали нагоду і запровадити надзвичайний стан, і розправитися з політичними опонентами). «Попередники», які отримали владу і змушені були боронити країну від зовнішнього агресора, залишилися вірними основоположному принципу демократії — це не стільки влада більшості, як захист меншості.

Тепер переможці дуже квапляться. Їх підганяє інстинкт самозбереження, позаяк розуміють, що електоральна любов — справа плинна, що їхня перемога — вислід емоцій, а тому базується на піску, що завтра левова частка тих, хто бездумно віддав перевагу смішним і «прикольним» «своїм хлопцям» розпізнають у них риси «чужих», цинічних брехунів і невігласів. Їм, переможцям, треба тепер безперервно бігти, креативити на ходу, вигадувати для «мас» нові розваги, шукати нових жертв і винуватців майбутніх провалів, знущатися з усього, що трапляється під руку. Їм конче потрібно бігти, бо у спину дихають не тільки політичні супротивники, але й ворог, який не відмовився від мрії повернути неслухів-малоросів у імперське стійло.

Власне, ворог вже здобув серйозний плацдарм в українському парламенті, і скільки б не говорили переможці виборів про те, що вони не поділяють погляди кума Путіна і його фракції, відсотки ОПЗЖ — це наслідок перебування Зеленського на президентській посаді. І відповідальність за це лежить на ньому і його ляльководах. Фейки про «змову» Порошенка з Медведчуком годяться хіба для ідіотів.

Зеленському і Ко конче потрібно бігти. І у цьому марафоні вони поводяться, як нігілісти і руйнівники, забуваючи про те, що в країні є люди з іншими поглядами, іншими уявленнями та переконаннями. Переможці ігнорують не тільки їх, у маніакальному бажанні все зруйнувати «до основанья», сподобатися неперебірливій публіці, уподібнюються до тих, хто понад сто років тому перевернув догори дригом Росію. «Зелений большевизм» не передбачає попутників, він не бажає бачити інших еліт, консервативніших, поміркованіших, розважливіших, а головне — досвідченіших. У цьому проблема і Зе! Команди, і самого Зеленського. Бо сумновідомий Янукович, у сліди якого тепер часто потрапляють владні неофіти, добре знав українські розклади і середовища, працював з ними, принаймні керуючи Донеччиною, а відтак Кабміном. Можливо, саме тому йому й поталанило добігти до рятівного Ростова.

Коли медовий місяць завершиться, і вчорашні обожнювачі усвідомлять, як брутально їх використали і обдурили, марафонські навички стануть у пригоді. Бо слава і успіх, збудовані на сумнівних підвалинах, то міраж. Абсолютна влада передбачає і абсолютну відповідальність. Без поправок на погоду, обставини і «попередників». Без апеляцій до розуму і сумління, про які було успішно забуто під час гонитви за владою. Без надії на корекцію курсу, бо що коригувати у хвилевих імпровізаціях, хаосі і спонтанності?

Ти ж цього хотів?

Біжи, Вово, біжи…