Галицькі страховиська

Нагінки на галичан і на якийсь міфічний «галицький консенсус» не нові й мають свою давню традицію. Ще в епоху Сталіна, коли треба було українізувати усі державні служби, змусити чиновників, урядовців, викладачів, учителів, ба навіть торгашів розмовляти українською, з розкритими обіймами приймали галичан і буковинців.

Колишні січові стрільці й західноукраїнська інтелігенція з ентузіазмом рушили за Збруч і взялися українізувати все, що було русифіковане. Щоправда, робилося це в тісних рамках, запроваджених мовознавцями у великій Україні. Жодних галицьких мовознавців у творенні і запровадженні норм літературної мови не було. Тому закиди про зіпсутість літературної мови галичанами чи навіть поляками й австріяками — безглуздий міф.

На сайті «Збруч» не раз розповідалося, як творилися закони української літературної мови і як галичани скорилися їм, хоч і мали свої застереження.

Та для русифікаторів усвідомлення цього факту завше було не досить, тому вони в епоху Брежнєва стали обзивати так званий скрипниківський правопис діаспорним. А розмаїтим допкіним і зараз ввижаються польські слова в українській мові, як то було зауважено носієм «скучного ліца» Яніні Соколовій.

Саморобні «мовознавці» на ланах Фейсбуку теж не лінуються таврувати питомі українські слова безглуздими наклейками «то польське слово».

Але хвиля українізації 1920-х років котилася недовго, бо вже починаючи з 1931 року почався відкат, а з 1933 — фізичне винищення активістів українізації. Всі письменники, вчителі й науковці походженням з Західної України були репресовані, вижили одиниці.

Після приєднання Західної України до СССР тривалий час йшов збройний підпільний опір, який на початку 60-х уже був придушений, але боротьба з націоналізмом на Західній Україні ніколи не припинялася. Ми там всі були і є націоналістами.

Коли мене в армії, а служив я у Харкові, питали, чи є ще в горах бандерівці, я відповідав ствердно, розповідаючи якісь небилиці, а всі слухали цілком поважно і вірили. Якось навіть був свідком суперечки між офіцерами: як правильно казати — Бандера чи Бендера. Більшість зійшлася, що таки Бендера. Я ляпнув, що Бандера - то іспанське прізвище, а слово означає «прапор». Це всіх дуже здивувало, і дискусія скотилася уже на Фрáнко і Франкá.

А в грудні 1984 мене викликав кагебіст і допитувався, чи я не чув, що готується якесь відзначення 75-річчя Степана Бандери. Я витріщив на нього здивовані очі, бо серед моїх знайомих на тему Бандери ніхто нічого не говорив. Я взагалі не знав, що наближається ювілей. Після цього, як довідався, то, звісно, ми відзначили у вузькому колі.

Галичани були завше більмом в оці «правильної» України. Їх ненавиділи ще з часів царизму. Не перестали ненавидіти і в повоєнний час. Солженіцин, який немало компліментів висловив на адресу галичан у таборах, все ж не стримався, щоб не просвітити свій тупий народ у тому, що саме австріяки й німці вигадали українську націю на теренах Західної України.

Таким чином галичани стали якимсь неправильним наростом, який голосував за Чорновола, а не за Кравчука або Кучму. Але коли Чорновола було вбито, то другий Кучма вже став беззаперечною альтернативою Симоненкові. Правда, дехто з моїх знайомих голосував за Симоненка, чисто по приколу. Хоча, можливо, якби переміг він, то Помаранчева революція відбулася б швидше і декомунізацію було б здійснено раніше.

Буквально останнім часом галичани знову перетворилися на пугало, яким стали лякати усілякі пацюки, прибріхуючи таке, що й на голову не налазить. Аби принизити галичан, стверджується, що «говоримо про війну, а насправді її правовим чином не визнаємо і не хочемо воювати, нехай за нас геополітичні союзники воюють».

Тут очевидна дурість, бо «правове визнання» війни тягне за собою значні ризики, які вже не раз мудрі люди розтлумачили, а докір, що «не хочемо воювати» — це вже відверте свинство і брехня, бо за кількістю загиблих Львівщина поступається лише Січеславській області: 238 проти 456. І це при тому, що існує легенда, ніби тут половина населення виїхала.

На тлі того, що депутати не проголосували за законопроект, який би наблизив нашу армію до стандартів НАТО, дивним звучить докір «говоримо про сучасну армію, але насправді відтворюємо радянську архаїчну армію, та й тій не даємо виконувати її функцію, дозволяємо лише гнити в окопах». Але ж не голосували якраз однодумці віртуального «філософа», прихильники й адепти 73%.

Перебріхування стало звичною справою. «З 2013 року Україна зменшилася на 13 мільйонів чоловік (Крим, Донбас, еміграція)», — плете «філософ» свою маячню, не підкріплену жодними посиланнями на дійсні цифри. Просто Цахес бовкнув про 9 мільйонів, які виїхали з України, і пішло-поїхало. А де ті мільйони? Бог святий знає.

Мова й далі залишається каменем спотикання, тому й лунає твердження, що «мова, яку потрібно захищати шляхом збоченого до фетишизму реваншу, вже мертва. Жива мова сама себе захищає, вона не потребує солдатів мовної армії».

Приклади того, як виживали незахищені мови, маємо в Білорусі та Ірландії. Саме завдяки Західній Україні не відбулася білорусизація України. Усі європейські нації базуються на національній мові, традиції і культурі, і це не завадило їм рухатися в прогресивному напрямку. Натомість ми не знаємо націй, які б відмовилися від підтримки рідної мови. Навіть в Ірландії її підтримують всілякими засобами, та, на жаль, вхопилися за цю шляхетну справу запізно і без того ентузіазму, який проштовхував іврит в Ізраїлі. Чомусь приклад цієї країни, яка відродила книжну мову, що не існувала в повсякденному спілкуванні, русифікатори не наводять. Адже головним успіхом впровадження івриту була якраз примусовість поруч із добровільністю. А отже твердження, що мова, яку треба захищати, «вже мертва», само по собі мертве, бо іврит — живе заперечення цієї тези.

Та й не лише іврит. Чимало народів змушені були вибирати з-посеред різних діалектів якийсь один для розвитку і впровадження літературної мови, а цього чисто добровільно добитися було би нереально.

Джерело