«Я вас безграмотними з університету не випущу»

«Я вас безграмотними з університету не випущу». Цю фразу Олександри Сербенської запам’ятав на все життя не один студент факультету журналістики. І щоразу, впродовж понад 60 років, Олександра Антонівна до­тримувалася своєї обіцянки. Не просто вчила і досі вчить бути грамотним — є багато фахових педагогів, які вміють навчити, — професор Сербенська має дивовижну здатність заохотити студента полюбити українську мову. Саме через власний не­похитний авторитет, через величезну шану до себе — і як до викладача від Бога, і як до людини з бездоганною репутацією. Скажете, так не буває? Виявляється, буває!

У кожного студента, який пройшов «бойове хрещення» у Олександри Антонівни, своя, незабутня історія. Є вона і у мене. Я вступала в університет у той рік, коли востаннє на вступних іспитах можна було писати твір російською мо­вою. Російську я знала добре і за твір (досі пам’ятаю тему: «Філософське значення роману Толстого «Війна і мир») отримала дві п’ятірки — за зміст і за грамотність. А україн­ської мови майже не знала. Я з російськомовної родини, закінчила російську школу, усе дитинство і юність займала­ся спортом, у якому тоді панувала російська мова, багато їздила на змагання по усьому колишньому Радянському Союзу. Звідки мені було знати українську?! І ось я — сту­дентка першого курсу факультету журналістики, і на першій сесії — залік з української в Олександри Сербенської.

Мала панічний страх перед цим заліком! Здавалось, це кінець світу, принаймні кінець мого навчання в університеті! Вдень і вночі вчила тільки українську мову, зубрила прави­ла, запам’ятовувала слова, серед яких були такі, яких рані­ше навіть не чула… Подругу, однокурсницю Оксану, проси­ла говорити зі мною лише українською, щоб бути у мовному середовищі, щоб мати мовну практику. До інших заліків та іспитів майже не готувалася, вони здавалися не складни­ми, і їх можна було легко здати без надмірних зусиль. З українською, знала, так не вийде, «халява» не пройде.

І я цей залік склала. З четвертої чи п’ятої спроби! Олек­сандра Антонівна проявляла до мене дивовижну терпля­чість, розуміла, як тяжко мені то йде, але водночас була непоступливою. Здавалось, після такого стресу могла і предмет, і викладача зненавидіти. А вийшло з точністю до навпаки. Я була щаслива не лише тому, що врешті-решт склала цей багатостраждальний залік, а насамперед тому, що вивчила, точніше, відчула українську мову, «розкусила» її, як міцний горіх, і спробувала на смак. І мова мені засма­кувала… Лише згодом зрозуміла, яку важливу роль у ста­новленні людини як особистості, а головне, у пошуку своєї ідентичності, відіграє мова…

Рік тому я брала інтерв’ю в Олександри Антонівни. Пере­читуючи цю розмову, зловила себе на думці, що не запита­ла, чому, попри вимогливість і принциповість, усі студенти так її шанували? Адже зазвичай надто суворих, вимогливих і безкомпромісних викладачів недолюблюють. І сама зна­йшла відповідь на це питання. Секрет простий — Олексан­дра Антонівна завжди була і залишається справедливою до студента. Вимогливою, але доброзичливою, принципо­вою, але делікатною. Є викладачі, які люблять продемон­струвати вищість над студентами. Олександра Антонівна, навпаки, усіляко підкреслювала повагу до своїх учнів, неза­лежно від рівня їхніх знань. Для неї визначальним було ба­жання студента здобувати знання, пізнавати більшого. При цьому ніколи не збивалася на панібратство. А цим також грішать деякі викладачі, особливо ті, хто хоче дуже сподо­батись студентам, стати таким собі своїм хлопцем. Трима­ла дистанцію, але не будувала бар’єра. Одна з улюблених приповідок Олександри Антонівни, яку згадувала у нашому інтерв’ю: «Не робися солодким, бо злижуть, не будь гірким, бо обплюють».

Ще коли я була студенткою, професор Сербенська вже була легендою факультету. Ще тоді ми захоплювались не лише її унікальними знаннями, а й вродженою інтелігент­ністю. Нині, у свої 90 років, вона продовжує працювати і вчити молодь шанувати Слово. Многая і благая літа, Олек­сандро Антонівно! І багато років плідної праці!