"Моє улюблене українське слово - "гідність", а останнім часом дратує слово "патріот"

Завдяки цій людині я вивчила і полюбила українську мову. Вже тоді, майже 30 років тому, Олександра Антонівна Сербенська була легендою факультету журналістики


Олександра Антонівна Сербенська

Її вимогливість і безкомпромісність лякали студентів, але всі знали, що отримати залік з української, не вивчивши предмет досконало, було неможливо. 1 березня доктору філологічних наук, професорові кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка Олександрі Сербенській виповнюється 89 років, а вона досі, вже понад 60 років, вчить майбутніх журналістів любити і шанувати Слово. За ці роки відданої праці здобула бездоганну репутацію і величезний авторитет. Її називають "мамою" або "берегинею" української мови.  

"В Україні я залишилася, мабуть, остання з  прізвищем Сербенська"

- Олександро Антонівно, ви усе життя присвятили українській мові. А ким мріяли бути у дитинстві?

- Моє дитинство минуло серед людей, які мене любили. І це не лише мамуся і татко, а бабусі, дідусі, дядьки, стрийки, друзі. Мій батько був книголюбом, приміром,   мав усі  видання Івана Тиктора. Передплачував багато газет – «Наш час», жіночі  і дитячі видання. Ми жили у маленькому містечку Золотий Потік, що на Тернопільщині. У нашому помешканні було щось на кшталт читальні, куди друзі, знайомі приходили по книжку чи газету. І своїм дітям тато передав любов  до слова. Я читала багато не лише українською мовою, а й польською. Батько за освітою був економістом, але за Польщі українці не могли працювати на високих посадах. Тато мав невеличкий приватний магазин мішаних товарів. Нас у родині було три сестри. З татом ми багато читали, він навчив нас грати у шахи, умів вишивати, малювати, складав з нами вірші, співав.  А потім настав час «визволення» - «золотий вересень» 1939 року. Як прийшли у наш магазин вояки, з полиць почали забирати мило, сірники, і усе це ховати по кишенях…То був страшний час.

У нас все націоналізували. Свою бібліотеку тато спалив. Бо за  Грушевського, Лепкого, Винниченка  відправляли до Сибіру.

- Жодної книги батько не врятував?

- Може, кілька залишив (хоч і не всі видання)  Шевченка, Франка, Кобилянської, наприклад. Він був освічений у тому, що в Радянському Союзі можна, а чого не можна. Однак через переїзди майже все розгубилося.   

- Куди ви переїхали у 39-му?

- Коли нас націоналізували і вигнали з помешкання,  поселили у будинку священика, де ми мали одну кімнату і маленьку кухню. 

- Що відчували у цей момент?

- Ворожість. Попри те, що батьки нас оберігали від політики, від зла, я розуміла, що прийшли вороги. Якось мама покликала мене у кімнату на другому поверсі, відсунула фіранку і каже: «Дивися, доню». По вулиці йшли польські поліцейські – усі, як на підбір, високі, рослі. Руки закладені  на потилиці, на формі нема ременів. А навколо цих поліцейських стоять з настромленими на кріси багнетами радянські солдати,  мабуть, з Азії, бо  низькорослі. Це пізніше я зрозуміла, що поляків повезли на смерть.  А ще маю цікаві спогади одного поляка, також Сербенського. Він опинився в  Італії і шукав рід Сербенських по всьому світу. І дійшов висновку, що ми походимо із Сербії. Родина, яка колись тікала від турків,  оселилася на цьому куточку Поділля. Частина стала поляками,  частина – українцями. Чи так є насправді, не досліджувала.  В Україні я залишилася, мабуть, остання з таким прізвищем. До чого я це веду? Війна і так зване визволення знищило наш рід. У нас була велика родина,  добре освічена. Наші дідусі були порядними ремісниками – мали свої майстерні, як тепер кажуть, свій бізнес. Бабусин брат був магістром фармації, закінчив Львівський університет. Тата брат був магістром філософії. У нашій родині  любов до  книжки, до знань була у крові. Ви питали, ким у дитинстві мріяла стати? Мене вчили грати на скрипці, танцювати. А пізніше, коли була війна, ми залишилися без засобів для існування. Якийсь час батько працював бухгалтером.  Сорокарічним тато відійшов у вічність. Мамі було 35. І три малолітні доньки. За німців я закінчила «гандельшулє» - торговельну школу. Оскільки була найстаршою, рано почала працювати. І мене, 15-річну, взяли (це вже за «других совєтів») головним бухгалтером  фінвідділу в Золотому Потоці (містечко мало статус районного, зараз селище міського типу Бучацького району Тернопільської області. – Н.Б.).  

У час війни ми рік не бачили хліба!

- А  мама де працювала?

- Мама влаштувалася на роботу в ощадкасу, їй навіть дали посаду завідувачки. У нашому регіоні була сильна боївка УПА. Місцевість лісиста, поруч Дністер. Я працювала з дівчатами – Ганнусею і Марійкою, які були зв’язковими. Вони не раз приходили, посміхалися і казали: «Лесю, тобі привіт від Мирона».

- Мирон мав до вас симпатії?

- Та які там симпатії? Мені було 15 років. Але майже всі учні тієї торговельної школи, у якій я вчилася, пішли в УПА. Ми всі зналися між собою. Працював з нами один фінагент. Коли чув ті жарти, казав: «Дівчата, не бавтеся з тим. Ви нам будете ще потрібні». А пізніше Ганнусю і Марійку арештували. Мене також потягнули у КГБ.  Я не розуміла чому?  Думала, оскільки я головний бухгалтер, то маю щось їм там підрахувати.  Мені дали написати кілька текстів і, напевно, вивчали моє письмо. Думали, може, це я писала і передавала записки хлопцям. В одного хлопця знайшли носову хустинку, на якій було вишито «Оля», і цього вистачило, щоб усіх дівчат з таким іменем арештували. То був страшний час.

- Скільки часу вас тримали у КГБ?

- Мене відразу відпустили.  Мама як про це дізналася, зразу  відправила мене до Бучача у середню школу. Всі мої мрії розбивалися об реальність совєтської власті. Нормальної освіти не могла здобути.

- Вам подобалася робота бухгалтера?

- Усе своє життя я знала, що «треба».  Подобається чи не подобається, значення не мало.  Треба було заробити копійку, утримувати сім’ю, не скотитися. Не було що їсти… У час війни ми рік не бачили хліба! Хтось з мудрих сказав: «Якщо не маєш, того, що подобається, то треба полюбити те, що маєш»

- А що ви їли?

- Мама якісь пляцки робила на плиті з висівок, якийсь господар змилосердився, привіз нам картоплі… Ситуація ускладнювалася  тим, що містечко згоріло, у бабусі навіть собака згорів (господарів не було вдома)

- Що робили у Бучачі?

- Пішла вчитися у дев’ятий клас. Закінчила 5 класів, торговельну школу, але повної освіти не мала.  Не знаю, де мама знайшла гроші, але купувала мені книжки з російської мови, літератури, домовилася приватно за уроки математики, щоб не було великих прогалин.  Через пів року з російської у мене були лише п’ятірки.  У 17 років закінчила середню школу з відмінними оцінками, хотіла вчитися далі. Вступила на українську філологію у Львівський університет. Наш гуртожиток був там, де зараз географічний факультет. У кімнаті  - 18 дівчат, але все нас влаштовувало.  Через місяць приїхала мама і забрала мене. Каже: «Я ради собі не даю». Вже й роботу для мене знайшла – у школі бібліотекарем. Я поплакала, зібрала у збиту з дощок валізу свої манелі… І знову на моїх мріях було поставлено хрест. Яка там скрипка, яка  філологія! Треба було заробляти копійку. У райвно працював товариш мого тата. Він порадив вступити на заочне відділення. Так я стала студенткою філологічного факультету Кременецького учительського  інституту.  Мені пощастило:  батьків товариш скерував мене на роботу вчителькою молодших класів у семирічну школу поблизу Бучача.  Якось мені закортіло зробити Шевченківський вечір. Це був 1951 рік. Дівчата виконували жіночі ролі, а хлопців у шкільному колективі не було. Запросили сільських парубків. Вони прийшли одягнуті у козацькі строї, зі шаблями, колядували. Ми ставили п’єсу «Назар Стодоля».  Людей  – повний зал. Люди плакали, бо у кожній родині був хтось вивезений на Сибір, сидів у тюрмі. Ще не закінчилася п’єса, як прийшли так звані ястрібки (міліціонери) і вчинили колотнечу.  Підтасували так, ніби хлопці, які грали у виставі, хулігани. Їх забрали до в’язниці. Мами плакали, ходили до мене, щоб рятувала, бо я все організувала. Ходила по судах…  Тоді мене перевели на роботу у далеке село. Так покарали за ту виставу. За цей час  середня сестра закінчила Кременецький педагогічний інститут, вчилася на факультеті математики. Отримала скерування поблизу дому. Каже до мене: «Лесю, ти так любила вчитися. Може, йди вчитися?». Мені на той час було 22 роки, мої ровесники вже закінчують навчання, але доля, як підкреслював Іван Франко у «Мойсеї»,

«Мов планета блудна,

я лечу в таємничу безодню.

І чую дотик лише один:

дивну руку Господню».

Так і  мене  та рука Господня вела. У Львові опинилася моя вчителька Наталя Петрівна Литвинович, яка співчувала нашій родині: вона  взялася мене влаштувати у педінститут. Довго розповідати, як туди вступала, та, попри все, стала студенткою і навіть згодом була іменним стипендіатом. Вступила в аспірантуру.  Мала години на кафедрі – викладала українську і навіть польську. Коли закінчила аспірантуру, інститут перевели до Дрогобича.  Я залишилася без роботи. А тут знову втрутилася доля – вийшла заміж, народилася  донечка… Тоді ректором Львівського університету був Лазаренко. На кафедрі української мови саме звільнилося місце лаборанта. І я влаштувалася на цю посаду.  Це був 1959 рік.  У 60-х роках факультет журналістики відокремили від поліграфічного інституту. Спочатку було лише дві кафедри. Однією завідував Йосип Цьох, іншою – Володимир Здоровега. На викладання багатьох дисциплін викладачів запрошували з інших факультетів. Коли на факультеті журналістики створили кафедру стилістики та редагування, мені запропонували там роботу.  Я завідувала кафедрою мови, згодом перейшла на кафедру радіо і телебачення. Тут уже був новий курс - усне мовлення, треба було розробляти нову програму навчання.  Усне мовлення має зовсім інші параметри, воно більш рухливе, живе… Можна багато чого сказати, а можна багато чого замовчувати. Мовчання теж має свою семантику. Можна мовчати, не зраджуючи таємниці, мовчати, а робити своє. Як писав Тарас Шевченко у «Тополі»:   «не слухала стара мати, робила, що знала, дивилася чорнобрива, сохла і мовчала».

- Якщо ми вже почали говорити про мову, факультет…. Через вас пройшло кілька поколінь студентів.  Студенти 70-80-90-х і теперішні –  різні?

- Кожне покоління різне. Навіть у тоталітарні часи студенти були різними.  Довгий час на факультет журналістики приймали переважно хлопців зі стажем. Дівчат брали мало – не більше п’яти на групу.  Був  цікавий випуск 1975 року. Вони недавно відзначали 40-річчя після закінчення факультету, запросили мене. Видали про себе книжку. Кожен випускник написав сторінку-дві.

Колишні студенти були більш ґрунтовні, теперішні - більш практичні

- Чим ці студенти відрізнялися від сьогоднішніх?

- По-перше, вони вчилися у бібліотеках. «Нюхали» книжку, відчували її енергетику.  Теперішні студенти у бібліотеки не ходять, мають інтернет. Це дуже велика різниця.

- У чому?

- Колишні студенти були більш ґрунтовні. Теперішні настільки нашпиговані  інформацією, що вона з них аж пре.

- Це добре чи погано?

- Кожна справа має щось добре і щось погане. З одного боку, мусять такими бути, бо це журналісти.  Мусять багато знати.  З іншого, це веде до поверховості знань. Другокурсники вже хочуть працювати, їм треба грошей. Теперішні студенти  практичніші. Колишні студенти не працювали так рано. Та й то були психологічно інші часи. У 1973-му році, приміром, була велика чистка. Тоді арештували багатьох з кафедри мови, багатьох студентів виключили з університету. У  книжці, яку я згадала, випускники пишуть багато  вдячних слів про Йосипа Цьоха,  доцента Ящука, які  опікувалися студентами, рятували їх як могли.  За одне необережне висловлювання виключали, бо хтось вже доніс.

Олександра Антонівна Сербенська та декан факультету журналістики ЛДУ імені Івана Франка Йосип Терентійович Цьох разом зі студентами щось емоційно обговорюють (80-ті роки минулого століття). Фото з особистого альбому Олександри Сербенської

- Чи є  такий студент, який вам найбільше запам’ятався?

- Їх так багато, і дивували, і вражали.  Я  ставила чимало «двійок». Йосип Терентійович мені казав: «Ставиш 12 двійок, 13-а – твоя заява на звільнення». Тоді вдавалася  до такої хитрості: у відомості писала «зараховано», а студентові казала ще раз прийти. Але вони не такі дурні, як я мудра (сміється. – Н.Б.).  Вони побачили у відомості, що зараховано, і також вдавалися до різних хитрощів. Якось приходить до мене студент (прізвища не буду називати) із зав’язаним оком. «Я  не вивчив, бо  мені око болить», - каже. Що маю робити?  Сама себе загнала у глухий кут. Виходжу з ситуації: «Як я була мала, під церквою були такі, що просили милостиню. Жебраки з простягнутою рукою. От ти і є такий жебрак. На тобі «трійку» і йди!». У нього витягнулося обличчя…

- Чи були у вас «любимчики»?

- Я любила дотепних студентів. Спеціальних любимчиків не мала, - це була певна педагогічна засада. Уникала того. Як студент вчився добре, то його шанувала. Якщо вчився погано, але був дотепним, давала йому шанс. Один студент казав: «Олександро Антонівно, я, як собака: все розумію, але сказати не можу». Кажу йому: «Я люблю собак. Ось тобі «трійка». 

- А чому любили ставити «двійки»?

- Була дуже вимогливою. Люблю мати результат своєї праці.  Якось приїхала комісія і дала диктант.  Йшла на той диктант зі страхом Божим, бо ж приїхав сам замміністра. Дали уривок з Гончара. Писало диктант понад 70 осіб – весь курс. Після пари заступник міністра зібрав усі роботи і просить мене прийти на перевірку диктантів. Червоним олівцем виправляю помилки. Заступник міністра бере один диктант з виправленої купки і незадоволеним голосом, ніби спіймав злочинця, вигукує: «Чого тут не підкреслили!?». Пояснюю, саме тут коми не треба. Речення було таке: «Дарма що ми не розуміли словацької мови». Чиновник  каже, перед «що» має стояти кома. Довелося його вчити, що є кілька словосполучень «дарма що, поки що, тільки що», і ще деякі, наприклад: «про що ми тільки що говорили?», де кома перед що не ставиться. За результатами того диктанту,  вийшло 80 відсотків грамотності. «Такого не може бути!", –  дивується. Показала йому реферати, які пишуть студенти, вирізки з газет, де вишукували помилки. Пізніше замміністра сказав на університетській вченій раді, що мене треба нагородити. Але були колеги, які сказали: «Вона отримує за це зарплату». Завжди  прагнула зробити своїх студентів грамотними. Щоб  відчували слово, жили тим словом. Може, колись когось і образила, бо могла сказати: «Йди пасти корови, якщо не хочеш вчити мови». 

- Яке ваше улюблене українське слово?

- Гідність. Честь. Вони, як і життя, даються людині раз. Мені пощастило знати багатьох людей, які були бідними, але гідними. Були і  такі, що мали статки і зуміли  бути гідними.  А ще мої улюблені слова: земля, небо, правда, Україна, родина, мамуся, татко, бабця. У мене є внуки і правнуки, тому і ці слова стали для мене улюбленими. Імена у них чудові – Софійка, Данилко, Дмитрик. Це також мої улюблені імена. А взагалі слова не перестають мене дивувати, захоплювати, навіть чарувати. Для мене слова – це коштовні перли; у кожного своя історія, яку не завжди легко відтворити. У слові є своя музика, свій ритм. Варто настроїти наше вухо на відповідні хвилі – і відчуваємо неповторний звуколад, приміром, у словах Волинь, Говерла, щойно, щодня, щоразу, переливи звуків у словах люблю, лілея, явір, Ярина, заздалегідь; хтось з мудрих сказав: «випадковою фонетика не буває». Для відомого радіожурналіста І. Померанцева слово чекіст масне від крові й солоне від сліз. Не перестаю дивуватися, як маленький префікс може капітально змінити значення. Приміром,  від слова казати утворено ряд слів на позначення акту мовлення – сказати, казка, казання

Відповідно нанизані слова творять симфонію, яка пронизує тебе. Кілька рядків з перекладу Зерова:

Бог милує малих,

Для гордих має кару,

А славу сильних тьмить.

- Яке слово вас найбільше дратує?

- Патріот. Воно часто стає не носієм свого прямого значення. Патріот може бути крикливий, мітинговий, а може бути інтелігентним, тихим. Намагаюся уникати цього слова. Коли читаю якусь газету, бачу, як ним  надуживають. У нас асоціація, якщо людина одягнула вишиванку, то вже патріот.  Можна сказати по-різному: людина з почуттям обов’язку, розумом і серцем віддана Батьківщині. Дратують канцеляризми. Як правильно сказати: у силу обставин чи через обставини? У протилежність чи на противагу? Перевага перед чим чи перевага над чим… Чому  кажуть «з того часу», коли можна «відтоді»? Чому «до сих пір», коли є гарне слово «досі»?  

Люблю у людині, коли творить себе сама

- Що вам найбільше не подобається  у  людях ?

- Непорядність! Людина родиться якою? Злою чи доброю?

- Доброю.

- Не кожна. Вона має затиснуті кулачки. Тому мусять бути Божі і державні закони, аби стримувати її від зла. Люблю у людині, коли творить себе сама.  Я знаю, я хочу, я мушу і я буду робити. Оце «я мушу» сповідувала усе своє життя.  …

- По житті ви оптиміст чи песиміст?

- Мене один видавець назвав «щаслива». Саме життя є великим щастям. Треба шанувати життя.  Я ні оптиміст і ні песиміст. Швидше, реаліст. Сприймаю реально життя. Але маю добру інтуїцію. Вірю у Землю, у те, що Земля має ритми, певні вібрації, вірю у Небо…От, скажімо, євреї повертаються на Землю обітовану, відновили іврит, усі тягнуться туди, хоча мають гроші і могли би жити у Аргентині чи ще десь. Для мене це вже містика. Німеччина, наприклад, не приймає навіть своїх громадян, які не знають німецької мови. Японці мають понад сто інститутів мови. У багатьох державах є сильна мовна політика.  У США, Німеччині, Японії якщо не знаєш державної мови, тебе нікуди не візьмуть на роботу.

- Олександро Антонівно, на факультеті маєте репутацію порядного викладача.  Усі знають, що не берете від студентів хабарів. Однак, наша вища школа, на жаль,  корумпована. Як вам, людині з такими високими життєвими принципами, працювати, знаючи, що деякі ваші колеги не цураються брати від студентів хабарі?

- Обмежити себе. Я знаю, що є такі викладачі, мені це страшенно не подобається. Але ж не можу встати дибки, мовляв, ти сякий-такий, береш хабарі, нікого за руку не спіймала.

- Як думаєте, коли вони з вами спілкуються, їм соромно?

-  Їм не соромно. Намагаюся про це не думати. Є  книжка Померанцева, яку УКУ видав українською мовою. Там є короткі есе.  Одне з них есей про Маргарет Тетчер. Вона казала: «Витрачайте стільки, скільки заробляєте».

- Яке ваше ставлення до грошей?

- Я їх люблю! Усе життя робила все для того, аби добре заробляти. Мала багато приватних лекцій, працювала на різних курсах. Одного разу запитала у своєї внучки: «На що гроші?». «Щоб їх витрачати!», - сказала. Тоді запитала у десятирічного правнука: «Нащо гроші?». Відповів мудро: «Аби жити!». 

- Яку найкращу рису характеру ви у собі виплекали?

- Нікому не заздрю, намагаюся віддячувати за добро, навіть за дрібницю.

Коли чоловік помер, подумала: як мало уваги йому приділяла

- Чи був у вашому довгому житті випадок, за який вам соромно?

- Намагаюся відпихати себе від неприємних ситуацій і неприємних спогадів. Не можу ось так відразу пригадати. Хіба що, коли чоловік помер, подумала: як мало уваги йому приділяла. Мій чоловік був працьовитим, домашній, працював завучем у школі поблизу Львова. Тепер мене це мучить… Мені подобається, коли закохані йдуть і тримаються за ручки, а я соромилася цього. Соромилися показати свої почуття… А ще сумління мене мучить, що я замало теплих слів сказала Мамі, яка так тяжко працювала, щоб нас поставити на ноги. Дуже боляче стало, коли Вона тихо відійшла від нас (невдала операція, 65 років).

- А ви людей любите?

- Переважно ставлюся до них з резервою.  Завжди думаю: хто ти такий? Цьому навчило життя.

- Коли   так почали  ставитися до людей? –

- У юності мала хлопця, з яким зустрічалися три роки. Думала, кохає мене. А він одружився з іншою. Мене це дуже ранило.  Пізніше у мене до всіх хлопців була така собі резерва –   недовіра… Спочатку мушу людину пізнати – хто вона?

- А як потім повірили чоловікові?

- Мама мені казала, що їй важко з нами, казала, щоб я виходила заміж. На моє: «Нема за кого виходити» - відповіла: «А он Зенко є». Так ми одружилися і прожили щасливе життя. На жаль, він відійшов у 2013 році.

- Він вас, мабуть, любив більше, ніж ви його?

- Не можна сказати, що я його не любила. Але це вже була інша любов, ніж до того, першого хлопця. 

Моя бабця навчалася в українській школі, яку відкрили австрійці

- На вашу думку, коли російськомовні українські громадяни заговорять українською?

- Тут треба брати речі глобально. Є підросійська Україна, є підавстрійська Україна. Ми живемо на землі, де була Австрія. Ще у 1777 році австрійська держава видала декрет про   навчання у початковій школі українців у Галичині українською мовою. Створили українські школи. У підросійській Україні чогось подібного ніколи не було. Моя бабця, яка народилася наприкінці ХІХ століття, навчалася в українській школі, яку відкрили австрійці. Знайдіть 90-річну бабусю на сході, яка би вміла писати українською. Пізніше Австрія видала закон і щодо церкви.  Бо греко-католицькі священики послуговувалися польською мовою. Австрійці зобов’язали відкрити семінарію українську, у якій, до речі, вчився Маркіян Шашкевич, почали видавати українські молитовники. Державна політика, суспільство і людина – дуже пов’язані. Як нема того зв’язку, то буде дисбаланс. Мусить бути мовна політика, яка давно існує в інших державах. Не можу сказати, що нічого не робиться. Принаймні, вибороли те, що нема другої державної мови, маємо очевидні зрушення в книгодрукуванні.

- Як тільки захотіли запровадити державну мовну  політику, маю на увазі закон про освіту, як наші сусіди встали дибки.  Поляки атакують нас історією, мадяри   мовою, Росія взагалі пішла війною... 

- Нічого, були більш тяжкі часи, і дали собі раду.

- То ви все-таки оптиміст!

- Які були тяжкі часи і з Польщею, і з москвофільством, але багато письменників – Франко, Пулюй, Гнатюк писали українською. Так, я люблю життя, вірю у справедливість, у  Божу ласку, у захист предків. 

- Яку пораду ви би дали нинішньому молодому поколінню?

- Не хочу давати ніяких порад. Бо вони не слухають.

-  Тим, хто почує.

- Великим здобутком людської цивілізації є Десять Заповідей Божих. Усе вже сказано кимось. Але дещо варто згадати. Отже: як зафіксовано в приповідках «Не робися солодким, бо злижуть, не будь гірким, бо обплюють» (до речі, цей вислів любив уживати Франко); «Усе твоє, що ти даєш»; «Ще той ся не вродив, щоб усім догодив»; «Усіх слухай, а свій розум май»; «Краще з мудрим загубити, ніж з дурним Знайти». Любіть життя і себе в ньому, мудрість любіть, порядність. Пам’ятаймо: кожному з нас дано одне життя, кожен має лише одну честь і одну гідність. Дорожіть ними. Шануйте рідну Землю, рідний Дім, мову, не шкодуйте праці рук, серця й розуму для утвердження Держави. І благословенними хай будуть ваша любов і ваша праця.

Відео розмови з Олександрою Антонівною Сербенською