На війні як на війні

Майже три десятки переважно знаних публічних інтелектуалів і громадських діячів висунули ледь не ультиматум учасникам виборчих перегонів.

«Ми вважаємо, що порядок денний президентських виборів має виходити, найперше, з цілей, повноважень, прав і обов'язків Президента України, визначених у Конституції». Це наголошує на початку свого чи то відкритого листа, чи то звернення до кандидатів у президенти громадська організація, яка назвала себе — без зайвої скромності — «Виборча Рада UA». Майже три десятки переважно знаних публічних інтелектуалів і громадських діячів від імені цієї Ради висунули ледь не ультиматум учасникам виборчих перегонів.

Щоправда, незрозуміло, хто уповноважив підписантів документу ставити такий ультиматум і ким обрана «Виборча Рада UA» в якості представника його інтересів (як на мене, коли ви виступаєте під такою назвою, повинен існувати публічний і прозорий механізм формування такої структури, бо ж інакше виникають певні паралелі з тими радами, які сто років тому рішуче привласнювали собі владні функції, представляючи невідомо кого). Проте менше з тим, можливо, хтось десь якось й уповноважив цю Раду виступити від імені бодай частини структур громадянського суспільства. Бо ж ідеться про дуже серйозні речі, і початок документу відбиває це: «Вибори, що відбуватимуться в Україні протягом 2019 року, матимуть критично важливе значення для нашого майбутнього. На чолі держави мають стати професійні, порядні й патріотичні політики». Безумовно! Проте наступна фраза викликає змішані почуття: «Там більше немає місця популістам, маніпуляторам, брехунам». У цьому гарному заклику в тому, що стосується популізму, міститься чистісінький популізм. Адже у злиденній країні (а Україна за рівнем життя основної маси населення — найзлиденніша у Європі, це не таємниця) успіх на виборах може мати тільки той політик, який використовує ті чи інші елементи популізму, подобається така ситуація кому чи ні. У 2014 році Петро Порошенко впевнено став президентом, висунувши цілу низку суто популістських гасел й обіцянок (чи треба нагадувати? думаю, ні). Якби ж він анонсував тоді бодай половину здійснених за час його президентства підвищень тарифів і девальвацій гривні (тобто те, що диктувалося передусім логікою об’єктивних процесів, а не ігрищами олігархів), то Україна мала б, переконаний, іншого главу держави. І ще невідомо, чи кращого.

Власне, чи унікальні в цьому українці? Ні. Куди більш зрілі в усіх сенсах держави теж ведуться на популізм. Скажімо, в 1937 році прем’єром Великої Британії став популіст-«миротворець» Невілл Чемберлен («я привіз мир для наступних поколінь»). І тільки коли в травні 1940-го Британія постала на грань катастрофи, прем’єром став (не через механізм загальних виборів, а завдяки рішенню політичної еліти — більшості Палати громад) реаліст Вінстон Черчилль («я не можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту»). Став, щоб зразу ж після закінчення Другої світової у Європі з тріском програти вибори до Палати громад популісту-лейбористу Клементу Еттлі («створення у Британії соціалістичного суспільства»). Втім, соціалізм за радянським взірцем Еттлі будувати все ж не став, попри тиск лівого крила партії, натомість під час Корейської війни став багато в чому наслідувати Черчиллю. Та то Британія…

Але повернімося до вітчизняних реалій. Якщо брати «запитальник», з яким Рада звертається до кандидатів у президенти в абстрактній формі, то навряд чи до нього можна висунути якісь серйозні претензії, хіба що редакційного характеру, і то не надто суттєві. Проте якщо поглянути на витвір «Виборчої Ради UA» під оглядом конкретної ситуації, то мимохіть виникає запитання: шановні інтелектуали та громадські діячі, а де ви живете і якими вулицями ходите? Невже у вас відсутнє розуміння, що навесні 2019 року українці мають обрати не когось там, а передусім Верховного головнокомандувача, бо протистояння з Росією (саме з Росією як такою, а не з режимом Путіна, цей сюжет аргументовано розкрив нещодавно один із підписантів документу філософ Тарас Возняк), в тому числі й у царині воєнній, нехай і доволі млявої «гібридної війни»? А якщо це так, то першим блоком запитальника має йти не «Роль Президента в конституційній моделі влади, форми та методи здійснення ним своїх повноважень та передвиборчих обіцянок» і не «Роль Президента в реалізації завдань зовнішньої політики України», а те, що автори документу назвали «Роль Президента в реалізації стратегії безпекової та оборонної політики України» (До речі, чому в двох останніх випадках роль глави держави зводиться лише до «реалізації»? За логікою посади Верховний головнокомандувач повинен брати роль і в розробці цих стратегій). І ще одне у зв’язку з цим. Документ вимагає відповіді на запитання: «Яким є конкретний план кандидата з відновлення територіальної цілісності України (повернення Криму та Донбасу)?». Пробачте, але під час війни далеко не всі вкрай важливі речі можна розголошувати на цілий світ, полегшуючи роботу російській розвідці… Так само під час війни великі сумніви викликає повна реалізація принципу «освіта мовами національних меншин»; якщо швиденько матеріально забезпечити її, це вартуватиме десятка танків…

І взагалі: повний цикл освіти угорською мовою за реальної ситуації і реальної політики Будапешту «вирізає» громадян України угорського походження з українського політичного й культурного простору. Для уряду Угорщини тут є великий інтерес: йому потрібна кваліфікована робоча сила, яка не знайде собі в Україні місця в силу нездатності інтегруватися в суспільство, тож хоч-не-хоч, а виїздитиме до сусідньої держави, де не матиме проблем із інтеграцією, вже підготовлена за кошт українських платників податків. Тобто тут є велика проблема, і слід вирішити, чиї національні інтереси важливіші.

Нарешті, слід було б аплодувати згадці про «створення кримськотатарської національно-територіальної автономії на Кримському півострові», якби до цього були додані слова про кримськотатарську націю з її тривалою історією державності (подобається це кому чи ні, проте це факт). І якщо українське суспільство не визнає цього факту, зрештою знайдуться охочі зіграти на тому — і наслідок у сенсі повернення Криму під контроль України може виявитися вельми сумним. Причому — у підсумку — і для більшості самих кримців теж.

Є ще низка концептуальних запитань щодо документу «Виборчої Ради UA» (зокрема, за поганою вже традицією в ньому повністю ігнорується специфіка України як постколоніальної та постгеноцидної держави, що робить украй неефективними, навіть шкідливими, деякі західноєвропейські норми, що є передчасними для вітчизняних реалій). Але, гадаю, відзначеного тут уже достатньо: фактом, як на мене, є лише часткове розуміння проблем чинної ситуації підписантами представленого «Виборчою Радою UA» документу.

Джерело

Останні записи автора