Ключ до збереження миру в Європі — в уряду Німеччини

Він повинен обумовити подальше будівництво «Північного потоку-2» виведенням російських військ з окупованих територій України

Cпекотний клімат бідної африканської країни Зімбабве сприятливий для існування бабуїнів. Мисливці винайшли простий спосіб полювання на цих мавп. У глиняний глечик кладуть харчі, так, щоб мавпи це бачили. Шийка у глечика така, що відкрита долоня туди пролазить, але якщо стиснути її у кулак, вона не пройде назад. Коли мавпа бачить, що мисливці забралися геть, підбігає до глечика, засовує туди лапу, хапає їжу, але не може разом із їжею витягнути її. Мисливці повертаються до глечика, і мавпа розуміє, що треба втікати. Але жадібність не дає їй змоги відпустити їжу, щоб витягнути лапу. І через свою жадібність мавпа потрапляє до рук мисливців, без жодних зусиль з їхнього боку…

Людська жадібність не дуже відрізняється від мавпячої. Бачимо це на прикладі кримських родовищ газу. Щоб позбутися санкцій США і Євросоюзу, відновити добросусідські відносини з Україною і зосередитися виключно на збільшенні експорту газу до Європи, Росії потрібно випустити кримські родовища зі стиснутого кулака.

Експорт газу до Європи ставатиме дедалі важливішим чинником для наповнення російського бюджету, на відміну від експорту нафти, який буде скорочуватися. Потреба у нафті почне зменшуватися, щойно ціна на електромобілі впаде. Доходи від експорту газу, які мають гарантовані перспективи зростання, стратегічно важливіші для майбутнього добробуту РФ, ніж доходи від продажу нафти. Конкуренцію російському газу в Європі становлять наразі Норвегія і Шотландія, які так само, як і Росія, мають доступ до газопровідних систем, і тому не зазнають додаткових витрат на скраплення газу. Новими гравцями на європейському ринку природного газу у найближчі п'ять років стануть Єгипет та Ізраїль — після введення в експлуатацію нового газогону, потужністю 20 мільярдів кубів на рік, із родовищ східної частини Середземного моря до берегів Греції та Італії.

Країни, газ яких не має доступу до європейських газогонів, постачають його у скрапленому вигляді. Це нині Катар і США. Поставки американського скрапленого газу у найближче десятиліття збільшаться.

Усі перелічені держави відбирають частину європейського ринку в Росії, відтак заважають російському монополісту «Газпрому» призначати максимальну ціну на свою продукцію. Цю конкуренцію Росія сприймає як особисту образу, бо вважає європейський ринок газу своєю здобиччю. На щастя для цих країн, воєнна загроза від Росії для них наразі не актуальна. У нас ситуація інша.

Україна теж могла би скласти конкуренцію російському газу в Європі, якби швидко збільшила його видобуток. Але тоді Росія точно знайшла би привід для відкритої агресії, — щоб припинити експорт українського газу до Європи. Можливо, з цими побоюваннями наших політиків і пов'язане надто повільне зростання видобутку власного газу в Україні, за всіх влад у Києві. Утім, така обережність української влади не врятувала Україну від загарбання Росією Криму та його газових родовищ, а також крадіжки майна компанії «Чорноморнафтогаз». Тому вкотре з особливою актуальністю постає питання, якої політики у газовій галузі слід дотримуватися нашій державі, зважаючи на подвійну загрозу. Перша — можлива подальша агресія Росії, зі стратегічною метою не допустити ще одного конкурента на європейський ринок газу. Друга загроза — брак коштів у бюджеті через витрати на імпорт газу та упущену вигоду від відсутності договорів про розподіл продукції газу. Він міг би видобуватися на багатьох родовищах України. А брак коштів у бюджеті перетворює Україну на хронічного боржника і не дає змоги вилізти із кредитної кабали.

Це двоєдине завдання може бути вирішене, якщо Верховна Рада законодавчо заборонить експорт газу українського походження, — якщо Росія звільнить окуповані українські землі. Видобування газу в Україні при цьому не обмежується, а навпаки, заохочується єдиною ціною на газ — із метою наповнити внутрішній ринок газом українського походження. Але на європейському ринку газу Україна зобов'яжеться не створювати конкуренції Росії.

США мали закон про заборону експорту енергоносіїв від 1975 року. Це призвело до зменшення цін на енергоносії всередині Штатів. Дешеві енергоносії стали потужним стимулом для зростання американської промисловості і сільського господарства.

Легких шляхів для зменшення ціни на газ не існує. Ціна зменшиться тільки тоді, коли видобуток газу в Україні збільшиться настільки, що його пропозиція перевищить попит споживачів. Тому субсидії малозабезпеченим верствам населення залишаються єдиним виходом, поки видобування газу в Україні не збільшиться хоча би на 50 відсотків. Наразі брак газу на внутрішньому ринку становить близько 10 мільярдів кубів на рік, а в міру зростання економіки внутрішній попит збільшиться, щонайменше ще на 5 мільярдів кубів на рік. Отже, для українського газовидобування достатньо простору й стимулів на передбачуване майбутнє. Тому заборона експорту вітчизняного газу не вплине на темпи зростання видобутку газу в Україні.

А якщо Росія і за наявності гарантій від України щодо відмови від експорту газу не захоче повертати награбоване? Тоді Україні не залишається іншого вибору, як запросити великі американські компанії для розробки Юзівського і Олеського родовищ газу, та взяти курс на створення максимально сприятливих умов для різкого збільшення видобутку газу по всій Україні — з метою його експорту до Європи. Не слід забувати, що 1975 року Україна видобувала газу в 4 рази більше, ніж зараз. Тож техніко-економічні

можливості для цього існують. Експорт 20 мільярдів кубів на рік дасть змогу додати до бюджету більш ніж 3 мільярди доларів від розподілу продукції, і зберегти в робочому стані магістральні газопроводи України. І це за повної незалежності від доходів від російського транзиту. Якщо Україна стане серйозним гравцем на європейському ринку газу, то потребуватиме постійного зміцнення своїх Збройних сил і більш тісної військової співпраці зі США, оскільки очевидно, що Росія спробує використати свою військову міць для запобігання експорту українського газу до Європи.

Будівництво «Північного потоку-2» сприяє окупації Криму, оскільки із введенням в експлуатацію цього газогону (у грудні цього року) нахабство російських збройних сил відчутно зросте. Зацікавлення Німеччини у будівництв цього газогону лише тимчасово захищає Україну від нападу Росії. Бо у випадку розширення російської агресії на Україну найближчим часом німецький уряд не зможе вішати локшину на вуха німецькій, європейській і американській публіці, — про те, нібито цей проект є суто комерційним. Прямий напад Росії на українські кораблі не зупинив будівництва цього газогону. З цього робимо висновок, що і після подальшого захоплення українських територій, коли «Північний потік-2» буде збудовано, уряд Німеччини і надалі висловлюватиме «глибоке занепокоєння». Якщо уряд Німеччини справді прагне врятувати мир у Європі, має обумовити подальше будівництво «Потоку-2» виведенням російських військ з окупованих територій України. Тоді цей проект стане по-справжньому комерційним, а не свідченням стратегічного військово-економічного союзу Німеччини з Росією. В умовах окупації українських земель продовження з Росією business as usual свідчить лише про те, що уряд Німеччини ділом, а не словом підтримує окупацію українських територій.

Президентські й парламентські вибори цього року відтерміновують актуальність проголошення газової стратегії України, бо західні держави хочуть подивитися, чи бува не вдасться Росії з Німеччиною привести до влади «свій» уряд Тимошенко. Але щойно український народ висловить на президентських виборах волю протистояти російській окупації, слід негайно оприлюднити прозицію України щодо відмови від експорту газу — як щире бажання внести свій внесок у збереження миру в Європі. Безперечний пріоритет надається мирному врегулюванню. Але якщо друга сторона не хоче миру, навіть за умови зобов'язання України не конкурувати з російським газом у Європі, Україна має захищати свої інтереси всіма наявними засобами.

Оголошення такої позиції слід розглядати як останню спробу вплинути на громадську думку Німеччини, а через неї і на позицію уряду ФРН, — із метою відтермінувати будівництво «Потоку-2» до звільнення українських земель. У німецькому суспільстві є тверезі сили, які розуміють небезпеку заохочення російської експансії. Не пізніше травня слід виступити з такою ініціативою. Якщо чекати парламентських виборів, то не залишиться часу призупинити будівництво «Північного потоку-2». Усі надії на мир стануть тоді марними.

Два рази в минулому столітті німецькі уряди вже ставали ініціаторами війни через територіальну експансію. Зараз німці це роблять втрете, заохочуючи територіальну експансію Росії. Наслідками Першої світової війни була відмова Росії платити борги, а також Версальська мирна угода, що накладала величезну контрибуцію на Німеччину. Ці події виявилися пов'язаними між собою, бо основним кредитором Росії була Франція. Французький прем'єр Пуанкаре вирішив надолужити втрати від відмови Росії сплачувати борги за рахунок вкрай жорсткої контрибуції з Німеччини. Це призвело до гіперінфляції у Німеччині і масової загибелі людей від голоду 1923 року. Жах гіперінфляції і голодної смерті відбився у свідомості народу і сприяв приходу до влади нацистів на виборах 1933 року. Велика депресія 1929 року вже перекинулася зі США у Німеччину і призвела до безробіття, що сягнуло 25%…

Розорену Другою світовою війною Німеччину піднімали з руїн партія канцлера Конрада Аденауера (Християнсько-демократичний союз, ХДС) і американська допомога, що дістала назву плану Маршалла. США віддали свою частку конфіскованих у нацистського уряду коштів на відновлення німецької економіки. Це був разючий контраст порівняно з поведінкою переможців у Першій світовій війні. Цей контраст давав надію, що Німеччина більше не опиниться на неправильному боці історії.

Нинішній позиції партії Аденауера, що підтримала рішення про будівництво «Північного потоку-2» вже після агресії Росії і загарбання частини української території, немає виправдання. Німецький уряд зробив це не через образу і не тому, що не було кращого вирішення, а тому, що свідомо підтримує агресора, аби, серед іншого, ускладнити американським компаніям постачання скрапленого газу до Європи. При цьому розчищається шлях для подальшої агресії в Україні: необхідність транспортування значної частини газу територією України стримувала Росію від ведення бойових дій поблизу магістральних газогонів.

Війна, яку Росія розв'яже проти України після введення в експлуатацію «Північного потоку-2», буде повністю на совісті уряду Німеччини. І своїми наслідками ця війна не обійде й Німеччину. Російського бліцкригу не буде, а тривала війна призведе до знецінення активів усіх німецьких компаній.

Вибори президента України підтвердять рішучість українців боронити свою незалежність. У німецького уряду ще буде короткий відрізок часу, щоб зберегти мир у Європі і не опинитися знову на неправильному боці історії. Тож зараз ключ до збереження миру в Європі — в уряду Німеччини.