Томос ламає скрепи «русского мира»

Своєї церкви не мають, як правило, колоніальні або пост-колоніальні країни.

З 1589 року, коли цар Борис Годунов силою змусив Константинопольського патріарха Єремію висвятити Московського патріарха, і до сьогоднішнього дня, Україна не мала незалежної православної церкви.

Будь-яка повноцінна держава мусить мати незалежну церкву. Бо якщо центр тої чи іншої церкви знаходиться в іншій державі, то вплив тієї іншої держави неминучий. Добре, якщо інша держава демократична, цивілізована. А якщо авторитарна чи тоталітарна, якщо це держава-агресор?

Коли Україна здобула незалежність, постало питання про створення незалежної церкви. Хоча ще за часів Української народної республіки (УНР) українська православна церква мала шанс відродитися. Фактично вона вже була створена, але Москва її не визнала. Боротьба за незалежну церкву тривала роками…

Перший президент незалежної України Леонід Кравчук і митрополит Філарет на початку 90-х років хотіли, щоб Україна отримала автокефалію, щоправда, від Москви.

Саме тоді Філарет пішов на конфлікт з Московським патріархатом і створив Київський патріархат. Його, звичайно, відлучили від церкви, оголосили анафему. Думаю, і зараз Російській православній церкві дуже кортіло оголосити анафему Порошенкові, як свого часу Мазепі. Але такий крок Москви напередодні виборів додав би йому балів.

Наступник Кравчука Леонід Кучма не надто переймався церковними питаннями. Коли Янукович очолив уряд, однозначно став підтримувати Московський патріархат. Власне, за Януковича Московському патріархату віддали багато храмів, які є історичними пам'ятками. Навіть був намір віддати Софію Київську.

Президент Віктор Ющенко робив обережні спроби домогтися незалежності для української православної церкви. Вів переговори вже з Варфоломієм, а не з Москвою. Але тоді не було консолідації в українському православ'ї між Київським патріархатом і УАПЦ, між Філаретом і Макарієм. Та й сам Ющенко психологічно був нездатний довести до переможного фіналу таку непросту справу.

Чому саме зараз це стало можливим? На нашу користь зіграло багато факторів. І, як це не парадоксально, допомогла війна. Точніше факт російської агресії. Російська православна церква, по суті, стала на бік агресора. Згадаймо, як її батюшки освячували проросійських бойовиків та зброю у Криму і на Донбасі, як відмовлялися відспівувати українських військових, що загинули в АТО. Як під час проповедей священики вели неприховану антиукраїнську пропаганду, озвучували кремлівські темники. Ще навіть до Майдану, в часи президентсьва Януковича, Кирил не міг приїхати в Украіну, бо тут було шалене його несприйняття і неприязнь до російської церкви. Вже не кажу, що церква виробляла у самій Росії, як зомбувала свою паству!

Вагому роль мала позиція президента Петра Порошенка, який активізував переговори з Варфоломієм та переговори між українськими церквами, українськими ієрархами. Його роль, як модератора, організатора в об'єднавчому процесі важко переоцінити. Навіть на об'єднавчому соборі у Святій Софії 15 грудня минулого року були кризові моменти, які саме президенту доводилося «розрулювати», шукати компроміси.

На окреме дякую заслуговує і українська дипломатія, яка провела величезну роботу, що не видно неозброєних оком. Відомо, що Росія у всіх православних країнах задіяла своїх агентів впливу. Навіть, здавалось би, дружня для Росії Греція у процесі надання Україні Томосу вислала з країни російських шпигунів, які намагалися вплинути на позицію Грецької церкви. Але усі зусилля Росії виявились марними. Вона зазнала і дипломатичних, і шпигунських провалів. А відчайдушна спроба Кирила загальмувати процес, його жалюгідні листи-кляузи у всі міжнародні інстанції, викликали лише сміх. Він навіть Варфоламію написав лист з погрозою, де лякав його страшним Божим судом…

Якраз Варфоломій, як істинно божа людина, яка служить Господу, усвідомлювала свою історичну місію. Власне, він розумів, що Господь його запитає, чому не зробив усе можливе, щоб справедливість восторжествувала, а зло було покаране. Розумів, що такий великий православний народ, як український, має право на незалежну церкву. Він лише сприяв відновленню історичної справедливості. Особливо в ситуації, коли цей багатостраждальний народ знову зазнає агресії. Варфоломій пішов на сміливий крок. Він добре усвідомлював, хто йому протистоїть, розумів, що Путін здатний на все. Подейкують, навіть попередив своє найближче оточення, що в разі, якщо з ним щось станеться, вони зобов'язані завершити справу надання Українській церкві Томосу.

Сприяла і міжнародна атмосфера. Та ж Туреччина, на території якої знаходиться Фанар, могла впливати на позицію Вселенського патріарха. Але президент Туреччини Ердоган, як мінімум, вирішив не втручатися у процес, а, може, і сприяв йому.

А так звана проросійська п'ята колона в Україні, яка раніше мала сильний вплив на процеси в державі, нині маргіналізована, відтак не має можливості сильно шкодити. Принаймні відкрито. Розуміє, що її відкрита боротьба проти автокефалії викликатиме в Україні лише зворотню реакцію.

Є таке прислів'я: що не робиться, робиться на краще. В 90-х роках, на початках української незалежності, Москва навіть деякий час роздумувала, чи не надати українській церкві автокефалію. Але ні, не дала. І Слава Богу. Бо тоді б українська церква все одно залишилась залежною від Росії. А зараз ми повернулися до витоків, до свого коріння, чим перекреслили головні скрепи Кремля. Томос для України нагадує усім, і Росіі насамперед, що спочатку була Київська Русь, а потім Московія, а не навпаки. І що Володимир Великий хрестив Русь у Дніпрі, а не на Москві-ріці.