Про шкоду альтернативи

Ми не бажаємо бачити того, наскільки феноменально змінилася наша ж країна за роки революції і війни

Популярні останнім часом порівняння України з Ізраїлем (особливо у контексті російської загрози) годяться лише для самозаспокоєння. Мовляв, наш шлях не є унікальним, адже єврейська держава також перебуває у щільному кільці ворожих країн, які регулярно погрожують скинути богообраний народ у море. Отож, роблять висновки адепти таких аналогій, нам не варто впадати у відчай, а готуватися до затяжної боротьби. І не тільки на лінії розмежування, а й у глибокому тилу.

Але… кожне порівняння кульгає. І це — не виняток. Бо період становлення Ізраїлю і актуальний воєнний момент в Україні містять суттєву деталь, яку не бажають бачити чимало українців, зокрема і ті, кого вважають лідерами громадської думки. Цю різницю влучно окреслила уродженка Києва, екс-прем'єр-міністр єврейської держави Голда Меїр у своїй відомій фразі про секрет економічного успіху Ізраїлю: «У нас була таємна зброя — відсутність альтернативи».

А що ж в Україні? У нас лише поодинокі особи вважають, що в Україні немає альтернативи, окрім як продовжувати болісні реформи в умовах війни, долати корупцію, переформатовувати державне управління, базуючись на уявленнях про владу як сервісну службу, а не як свавільну каральну машину, урешті-решт змінювати совкову ментальність обивателя, орієнтуючи його на геть інші, незнані досі, а від того й страшні, формати взаємин держави і громадянина, громадян поміж собою.

Решта ж живуть поміж двома вимірами — тим, що є реально, і тим, що був якихось неповних тридцять років тому. У них є своя альтернатива — патерналістська держава, рівність злиденних, а від того — й колективна безвідповідальність, інфантильність і звичне для старшого покоління «обурення на кухнях».

Про цей феномен альтернативи не раз розповідали мені… радянські дисиденти-шістдесятники. Мовляв, вийшовши з тюрми, відбувши заслання, вони досить непевно відчували себе на волі. Їм здавалося, що там, в ув’язненні, їм було вільніше, ніж серед різноликої, непередбачуваної, часом парадоксальної нової дійсності. Достоту, як писав Вацлав Гавел: «За сталінської диктатури ми сиділи у клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Так, згодом вчорашні «зеки» адаптувалися до реалій, але яким болісним був їхній шлях.

Проблема ще й у тому, що більшість політиків не вважає гріхом вказувати виборцям на існування цієї альтернативи. Звісно, ніхто з них напряму не закликає до повернення Радянського Союзу, однак популістські обіцянки високих зарплат, пенсій, дешевого газу, безкоштовного лікування і дармової освіти — хіба це не з розряду «ковбаси по 2.20»?

Насправді у здійснення таких обіцянок ніхто особливо й не вірить, однак вони гріють серце «лохторату», який охоче купується на них укупі з кілограмом гречки чи пляшкою оковитої.

Урешті-решт, псевдоальтернатива провадить далі. І чуємо макабричні проекти «негайного завершення війни» (так ніби ми її розпочинали!), відмови від повернення анексованого Криму (в обмін на реінтеграцію Донбасу), вже призабуті мантри про «братський народ», облудні пацифістські слогани на кшталт «спорт поза політикою» тощо. Бачимо, як і пропагандисти з-за «поребрика», і доморощені «фільозофи» сіють зерна недовіри до українських досягнень, культивуючи оте притлумлене, здавалося б, викорінене Революцією гідності почуття «хохляцької меншовартості».

Ми не бажаємо бачити того, наскільки феноменально змінилася наша ж країна за роки революції і війни. Не хочемо розуміти, що насправді оці зміни — відроджена армія, європейська асоціація, безвіз, антикорупційний фронт — є результатом саме відсутності альтернативи, а не культивування безплідних ілюзій. Нам бракує терпцю, аби дочекатися результатів реформ — децентралізації, медицини, освіти, пенсійної системи, — щоб зрозуміти їхню суть. Ми ж бачимо лише «терни», відчуваємо лише дискомфорт, який є очевидним, коли ламають стару систему. І, що найгірше, — ми відмовляємося бачити себе у цих процесах, відсторонено киваючи у бік Києва, мовляв, то все вони — влада… «Злочинна», «барижна», «корумпована» — у вмінні обзивати і обвішувати ярликами ми просто таки віртуози…

То, може, нам просто слід навчитися поважати самих себе і зрозуміти, що будь-які чужі альтернативи є, м’яко кажучи, шкідливими?