Про віру і недовіру

Віра наша унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх

Відомий український філософ Сергій Кримський, розмірковуючи над проблемами духовності, згадував про Марію з Освєнціма, яка пішла до крематорію замість незнайомої бранки. «Вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому ґрунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Мить зневіри — і ти ідеш під воду!».

Мені видається, що останнім часом, принаймні років зо три, ми надаємо перевагу прогулянкам по воді. Віримо у фантоми, часто — шахраям, ще частіше — просто, аби вірити.

Віра, звісно, помічна і потрібна, особливо у критичних ситуаціях, не пережитих досі, не підкріплених бодай дещицею минулого досвіду. Та, попри це, мусимо визнати, що унікальність українського експерименту демократії надумана, інші народи пройшли цей шлях і вже забули про труднощі. Їм було легше. Мали на це значно більше часу, і над ними не нависала постійна загроза втрати державності з боку сусідів.

А ось віра наша унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина — до власної ж влади, обраної ним же, — що місцевої, що центральної. Саме тому нас не завжди розуміють у Європі, у визнаних столицях демократії, бо їм, єврочиновникам, не вкладається у головах такий екзотичний коктейль. Не будеш же щоразу їм пояснювати, що за нашими плечима — понад три століття чужинської, окупаційної влади. А ще цей досвід щедро присмачений патерналізмом совєтської доби, коли віра (принаймні — публічна демонстрація такої) у світле майбутнє була підставою для отримання жалюгідного шансу на бодай злиденне, але життя.

До нас жодним чином не можна застосувати принцип, сформульований свого часу французьким філософом, автором книжки «Імперія брехні» Гі Сорманом, про ротацію влад. «У демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, цих двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи. Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити», — писав Гі Сорман. Більшість наших політиків є продавцями ілюзій. У країні наївної і безпідставної віри ця професія найбільш поплатна.

Тому не варто, мабуть, очікувати від «народних захисників» якихось більш-менш вирозумілих кроків, вони ніколи не скажуть нам найпростіше: «Ось два (три, чотири, десять…) роки реформ, а відтак матимете те і те». Вони воліли б, аби «зміни» були перманентними, оскільки серед невизначеності і сум’яття, як у каламутній воді, легше «рибалити».

А нам би бодай трішечки опанувати «спосіб перший» — ходіння твердим ґрунтом. Нам би стати на ноги серед непевного, сповненого криз і катаклізмів світу. Нам би роззирнутися довкола, щоб чіткіше визначити орієнтири і зрозуміти, на чому стоїмо…

Найефективніший проект угоди між державою і суспільством зможе запропонувати той, хто зважиться дати країні конкретну точку опори. Мир — то мир, війну — то війну, люстрацію — значить, тотальну, безвідносну до заслуг чи родинних уз, модернізацію — зрозумілу, прозору та ефективну.

І справедливість. Про неї мріють мільйони. Її, зрештою, проповідував Той, хто ходив по воді.