Гібридні війни опозиції

Певнішою версією мотивів більшості гравців є завищена самооцінка, перегріті амбіції і якийсь простяцький спосіб думання на кшталт «після нас, хоч потоп, але після нас…»


Ми можемо вдавати зі себе витончених демократів, але поза уважними поглядами співвітчизників та світової (також демократичної) спільноти здатні на такі фортелі, що навіть і не снилися «їхнім мудрецям». Приблизно так міркує чимала когорта українських політиків, і, що дуже сумно, такий триб життя дозволяє їм десятиліттями втримуватися на вершині харчового ланцюжка.

Що сумніше, — практики, випробувані старшими колегами, явно до смаку молодим, і в їхньому виконанні вони виглядають навіть переконливіше. Адже хіба можна припустити, що «єврооптиміст» та «антикорупціонер» з добре поставленим голосом і квитком у дуже пристойне міжнародне товариство раптом виявиться банальним ошустом і пустодзвоном?

Та найпечальніша річ у тому, що наші «еліти», прагнучи ліктями і горлянками пробити собі шлях у ще світліше майбутнє, забувають, що на сході триває війна. Позиційна, локальна, «дивна», «заморожена», — вона щодня забирає людські життя. Ця війна «вагітна» загостреннями, а отже, вимагатиме нових жертв.

Здавалося, конфлікту на Донбасі з головою вистачило б притомним політикам для зважених та поміркованих рішень. Ніхто не вимагає від них монолітної єдності: історія України — і давня, і модерна — засвідчила, що на таке диво не варто сподіватися. Але перед лицем окупанта відповідальні та далекоглядні діячі мали б чітко визначитися з пріоритетами, і навряд чи боротьба за владу була б у них серед перших завдань. Так нашіптує здоровий глузд, але цей шепіт ледь пробивається крізь бойові кличі строкатої опозиції.

Найпростіший висновок ніби й лежить на поверхні. «Рука Москви», яку зупинили за лінії зіткнення, сягнула значно далі окупованих територій, пробралася у партійні офіси української столиці, живить тисячі корисних ідіотів Путіна у бізнес-середовищі, серед журналістів, інтелектуалів та ін. Але, наголошу, це проста відповідь, і, як видається, не надто вичерпна. Звісно, не треба ліхтарика, аби віднайти серед вітчизняних політичних джунглів відвертих москвофілів або ж тих, хто не проти повернення до СРСР. Є серед них і радикали, і «помірковані», і ліві, і, о диво, — праві. Це не така вже й екзотика, якщо взяти до уваги, що йдеться про колаборацію з ворогом, причому прилюдну, буквально у прямому ефірі.

Як на мене, певнішою версією мотивів решти гравців є завищена самооцінка, перегріті амбіції і якийсь простяцький спосіб думання на кшталт «після нас, хоч потоп, але після нас…».

А ще — спокуса знайти союзників для боротьби з чинною владою в особі тих, хто підтримує Україну за кордоном, укласти в їхні мізки лише негатив про те, що у нас відбувається, аби відтак вони розповідали ці «страшні історії» своїм землякам. Найзапопадливішими оповідачами невипадково виявляються особи, так чи інакше корумповані путінським режимом, загодовані грантами розмаїтих фондів Дугіна, Малофєєва та інших «ізборців». Тому коли Адріан Каратницький та Олександр Мотиль пишуть про «фатальну зарозумілість західних політиків» у налаштуванні щодо України у справі подолання корупції, то не останню скрипку у формуванні такої постави грають і наші хатні «доброзичливці».

Що гріха таїти, — шати найкорумпованішої країни Європи значною мірою скроєно зусиллями «борців з корупцією», які, — і це стверджують Каратницький з Мотилем, — упали в гріх заанґажованості. Іншими словами, використовують антикорупційний меч і гроші донорів в інтересах певних політичних сил і для здобуття цілком очевидних політичних дивідендів. Гра поза правилами створює каламуть, з якої відтак зринають вражаючі факти про корупцію самих «антикорупціонерів».

Ще одна цікава річ, досі не притаманна українському політичному ландшафту. Якщо раніше всі воювали протии всіх, і це вважалося своєрідною «національною грою», то сьогодні ми не бачимо сутичок лівих з правими, радикалів з консерваторами. Натомість звучить тотальна критика (ба навіть хамська дифамація) однієї особи — президента. І в цьому сенсі він — це парадокс — об’єднав багатоликий політикум. Це дивно і породжує чимало запитань. Не стільки до Порошенка, як до його ненависників.