Дипломатична війна як відповідь на гібридну

Північний потік-2 — наступний тест на єдність Європи

24 країни оголосили про висилання російських дипломатів — це 18 країн ЄС, а також США, Канада, Албанія, Норвегія, Україна, Молдова. Крім того, Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг оголосив про скорочення штату російської місії при Альянсі з 30 до 20 дипломатів. У такий спосіб країни продемонстрували підтримку і солідарність з Великобританією, яка отруєння російського екс-розвідника Сергія Скрипаля та його дочки Юлії розцінила як хімічну атаку на країну. Схоже, Росія не очікувала на таку консолідовану реакцію цивілізованого світу. Істеричні і хамські коментарі з Москви свідчать про певну розгубленість. Кремль не звик отримувати болючі ляпаси.

Питання, на яке досі ніхто не може дати однозначної відповіді: навіщо Росія так зухвало і демонстративно отруїла свого розвідника-перебіжчика у Солсбері? І чому зробила це саме зараз? Найбільш логічна відповідь, яка лежить на поверхні, — це було показове покарання, щоб інші, потенційні перебіжчики, злякалися і одумалися. Думаю, санкції проти путінських поплічників поступово роблять свою справу. Вочевидь, розвідка доносить господарю Кремля, що чимало дипломатів, розвідників, чиновників, які тримають грубі гроші у західних банках, мріють зіскочити з цього «Титаніка», бо вважають політику Путіна згубною для Росії, зрештою, для них персонально. Страшна смерть Скрипаля (а на думку спеціалістів з отруйної речовини «Новачок», шансів у нього та доньки одужати немає) — це попередження усім «малодушним», мовляв, навіть не думайте мене зраджувати.

Чому Британія так боляче сприйняла цю спецоперацію Кремля і чи прораховував Путін наслідки? Очевидно, так. Але прорахувався. 2006 року у подібний спосіб ФСБ отруїла у тій же Британії іншого перебіжчика — Олександра Литвиненка. Тоді знаряддям убивства була радіоактивна речовина полоній. По суті, тоді, а не зараз, була перша атака на одну з країн НАТО — Британію. Але Путіну цей злочин зійшов з рук. Захід був не готовий іти на конфронтацію з ядерною країною. Відомо, що непокараний злочин заохочує до рецидиву. Повторивши той самий трюк, він, звичайно, ризикував, але не дуже. По-перше, Захід не раз демонстрував свою слабкість та відсутність адекватної реакції, по-друге, у такий спосіб Путін ще й робив таку собі «розвідку боєм», тобто тестував, як він любить казати, «партнерів».

Це був далеко не перший тест Москви на єдність Заходу. Путін щоразу підвищує ставки, залякуючи та перевіряючи його на міцність. Цього разу не зійшло з рук лише тому, що занадто багато подій сталося між полонієм і «Новачком». Путін не розрахував критичної маси. Полоній був до анексії Криму, до агресії на схід України, до збиття малазійського «Боїнга» над окупованою територією Донбасу, до атак у Сирії та покривання Ассада, який використовує хімічну зброю проти власного народу, до мельдонію, до кібератак та втручання у вибори в США та деяких інших знакових країнах Європи, до масштабної дезінформації і пропаганди, постійної брехні Кремля та хамства чиновників російського МЗС. Одне слово, Заходу накипіло. Там збагнули, якщо проковтнуть і цю атаку Росії, то їм справді гріш ціна. Гріш ціна Європейському Союзу і НАТО, яких, як останніх лохів, Путін щоразу обводить навколо пальця. Захід зрозумів, що політика «умиротворення» Путіна програшна. Так можна і гібридну війну програти.

Те, що кілька країн Євросоюзу — Португалія, Австрія, Кіпр, Мальта, Словаччина, Словенія, Люксембург — вирішили не заїдатися з Москвою, висвітлило вузькі місця Європи. А де тонко, там і рветься. У ті тріщини Кремль і далі вбиватиме клин. Тобто буде зміцнювати відносини з країнами-штрейкбрехерами. Надалі фінансово підтримуватиме праві рухи, як, наприклад, «Альтернативу для Німеччини» чи партію Ле Пен у Франції. Ті, які послаблюють єдність Євросоюзу і посилюють євроскептицизм.

З іншого боку, добре, що «слабкі ланки» проявились на цьому етапі. Бо якщо ці країни не підтримали союзників у дипломатичній війні, то питання, чи виявлять солідарність, наприклад, якщо Росія здійснить пряму агресію щодо країн Балтії. Зрештою, чого далеко ходити — щодо прямої агресії в Україну. Тріщини треба вчасно закривати.

Що далі мають робити Європа та Штати і чого чекати від Путіна? Масове вигнання російських шпигунів — це сигнал, що відтепер все по-дорослому. Що Путіну вже ніхто не вірить і не повірить. Це означає більшу ізоляцію, згортання співпраці та посилення санкцій. На жаль, іншого способу для стримання геополітичних амбіцій Росії цивілізований світ не має. Добре це чи погано для Путіна? З одного боку, ізоляцію він дедалі більше використовуватиме на свою користь, лякаючи своїх громадян, що навколо — самі вороги. Це дає йому підстави посилювати владу. З іншого боку, жоден диктатор добре не закінчив. Стагнація може тривати довго, але крах неминучий.

Але висилка дипломатів — це і не вселенська катастрофа для Путіна. Щоб його привести до тями, ляпаса замало, потрібен електрошокер. Ним могла б стати відмова від Північного потоку-2. І тут отруєння Скрипаля мало би «допомогти» Німеччині прийняти правильне рішення. Північний потік-2 — наступний тест на єдність Європи.