Спокуса профанації

Популізм зараз у тренді, успіхи популістів є очевидними, а, отже, їхній приклад надихає вчорашніх аутсайдерів, додає «креативу» їхнім промовам і обіцянкам, штовхає на межу абсурду

Вітчизняні політики, як, зрештою, їхні колеги у світі, люблять тішити публіку екстравагантними фразами і вчинками. Це ремесло, політика, вже давно перестало бути мистецтвом можливого, - стало радше мистецтвом неможливого. Мистецтвом продати ілюзії, аби виборець без тіні сумніву купився і проголосував.

Популізм зараз у тренді, успіхи популістів є очевидними, а, отже, їхній приклад надихає вчорашніх аутсайдерів, додає «креативу» їхнім промовам і обіцянкам, штовхає на межу абсурду, не зупиняє їх перед небезпечною профанацією фундаментальних речей, які досі не підлягали жодній ревізії.

Ось Міхеїл Саакашвілі у неділю обіцяє десяток кандидатів на президентську посаду. На черговому мітингу своїх прихильників екс-президент Грузії, якому, сподіваюся, достеменно відомі усі нюанси перебування на такій високій посаді, раптом фактично перефразовує відомий вислів вождя більшовиків. Атож, - країною може керувати навіть куховарка. Профанація? Безумовно… Але як вона лестить амбіціям обивателя, як тішить його самолюбство і егоїзм!

Ось той же Міхо, - свій у дошку хлопець, - обіцяє пенсіонерам подвоєння їхніх скромних виплат. Хай тільки Порошенко забереться з Банкової, і через два місяці на вас, шановні, проллється золотий дощ… «Пенсія подвоїться в перші два місяці, при збереженні курсу національної валюти. А до кінця року вона зросте втричі. А в цілому за одну каденцію нормальної влади вона може збільшитися в 7-8 разів». І далі з апломбом: «Я це робив, я не якийсь там популіст і казкар». І люди вірять, бо ж кому ще вірити: Пенсійний фонд на межі банкротства, уряд пропонує не надто зрозумілу пенсійну реформу, а опозиція взагалі лякає колапсом економіки.

Ось Андрій Білецький приводить до присяги «Національні дружини». Начебто тільки вони, - бо ж навіщо щойно реформована Національна поліція? – здатні захистити переляканого обивателя перед хвилею вуличної злочинності. Але чи запитували у пересічного громадянина, чи потребує він такого захисту? Де межа повноважень «дружинників», якщо вони вже конфліктують з поліцейськими, аж до мордобою? Кому здалася очевидна делегітимізація, дискредитація влади?

Ось Семен Семенченко закликає створювати «сили оборони», апелюючи до ветеранів АТО. Таку собі альтернативну армію, яка б, за задумом авторів, боронила Україну від ймовірної колаборації чинного президента з Путіним. У цій ідеї «все прекрасне»: і заклик до вчорашніх бійців, кров’ю яких куплено право Семенченка виступати у мирному Києві, і натяк на ймовірну «зраду» Порошенка, якому, як не крути, четвертий рік вдається тримати ситуацію в країні, що провадить війну.

Я не є адептом чи адвокатом влади, ба більше, - був би необ’єктивним, забувши, що і вона доволі часто профанує серйозні речі, намагаючись «зберегти обличчя». Мальдіви, Сейшели, - з розряду якихось «пацанячих понтів». Є набагато серйозніші речі, про які, власне кажучи, пересічний українець знає мало, бо вони не такі «барвисті». Серед них – дискредитація ідеї антикорупційного руху, прагнення виставити активістів, що взялися побороти цю ракову пухлину на тілі України, дон кіхотами, шкідниками, банальними крадіями грантів, ледь не зрадниками, які скаржаться на рідну країну, де тільки можна… Але ж не варто згодовувати публіці чудові ідеї боротьби з лапувками, з кумівством та «схемами», і водночас покривати корупціонерів, захищати їх, рятувати від судів поруками… Не варто, бо спрофанувавши ідею, вбиваєш віру, прагнення змін, бажання цих змін не тільки у сучасників, але й у тих, хто прийде завтра…

Поза тим, виглядає, що з наближенням виборів популізм, профанація лише набиратимуть обертів. Це сумно… Але, за влучним висловом Віталія Портнікова, «нашим героям і не потрібен народ, аби його поважати. Нашим героям потрібен народ, щоб його ощасливити». От тільки чи до смаку народові таке «щастя»?