Від декомунізації – до дерусифікації! 

Або Коли, як не в умовах війни, боронити державну мову! 

Заступник міністра освіти і науки  України — керівник апарату Роман Греба підписав наказ, яким зобов’язав усіх співробітників міністерства при виконанні службових обов’язків, як у міністерстві, так і у регіонах,  послуговуватися виключно державною мовою. Зокрема, і під час спілкування з громадянами. Сам заступник міністра пояснив появу такого наказу “скаргами і наріканнями щодо окремих випадків спілкування російською мовою працівниками міністерства під час виконання службових обов’язків”.

Кілька днів тому я їздила до Києва у відрядження.  Перед тим була у столиці десь з півроку тому, тому встигла від специфіки Києва відвикнути. А специфіка ця полягає у тотальних проявах “русского мира” у сфері мови.  Де-не-де серед перехожих можна вловити фразу українською, але таке трапляється вкрай рідко. Російською говорять усі — таксисти, продавці в магазині, офіціанти в кафе. Причому, що характерно: коли до них звертаєшся українською, продовжують говорити російською. Навіть якщо це працівники сфери послуг, як, наприклад, офіціанти. Зрештою, у Києві так було завжди. Але якщо раніше, до війни, я до цього ставилась, скажемо так, відносно спокійно, хоча вухо це різало завжди, то зараз сприймаю таку мовну  практику українців якщо не як зраду, то як  байдужість до власної країни. Таке враження, що більшість киян не знає, що Україна вже два роки відбиває агресію Росії...

Втім, що говорити про таксистів та офіціантів, якщо державні мужі, політики та міністри вперто не хочуть говорити українською. Чому так? Чи це принципова позиція цих людей,  демонстративне нехтування? Чи елементарна лінь і нерозуміння ситуації? Чи ще якась глибинна причина? Це окрема тема, чи, радше, тема окремого ґрунтовного дослідження, яке, на жаль, ніхто не робить. А наказ заступника міністра освіти — це вже якийсь відчай. І водночас свідчення, що ситуація з використанням державної мови у цьому знаковому міністерстві — катастрофічна. Та не лише у цьому. 

Наказ, який підписав пан Греба, мав би бути у кожному міністерстві, у кожній державній установі, на кожному державному підприємстві. Але чи готовий, наприклад, міністр МВС пан Аваков підписати такий наказ?  Риторичне питання...

Втім, скільки вже можна писати і волати про пана Авакова, який, попри публічну критику, попри рішення суду (!), зрештою, попри здоровий глузд продовжує проводити російською мовою наради, давати коментарі та інтерв’ю. При цьому українську він знає, нехай недосконало, але говорити може. Та не завдає собі труду... І ніхто з його безпосередніх керівників — ані прем’єр, ані президент не можуть (чи не хочуть?!) поставити цього горе-міністра та багатьох інших впертих російськомовних чиновників на місце. А все тому, що, на жаль, самі  керівники держави досі не усвідомили, наскільки важливою для згуртовування та ідентифікації нації є мова. Що розвиток і використання мови — це не лише прояв поваги до українців чи повернення своєрідного боргу мові, яку століттями тлумили і знищували. Це насамперед питання національної безпеки. Показовий приклад — результати соціологічних опитувань. Найбільше голосів за євроінтеграцію України, вступ до НАТО, за демократичні цінності - саме у тих регіонах, де більшість становлять україномовні громадяни (захід і центр України), тобто де є мовна ідентифікація українців. А переважно російськомовні схід і південь досі тяжіють до Росії... 

Часом від захисників російської мови доводиться чути такий  аргумент, мовляв, на сході України за Україну воює чимало російськомовних патріотів. Це так, ніхто з цим не сперечається. Але цей нібито “залізний” аргумент — підміна понять, спроба виправдати бездіяльність держави  щодо захисту і розвитку державної мови.

Україна зараз проходить складний шлях декомунізації.  Керівники держави під тиском громадськості таки зрозуміли, наскільки важливо зробити своєрідне щеплення від тоталітаризму, щоб не сталося рецидиву.  За тим самим принципом влада мала би діяти і у мовній політиці — запровадити так звану дерусифікацію. І тут, до речі, знову свідома громадськість випереджає інертних чиновників. Нещодавно до Дня незалежності  чимало російськомовних українців об’єдналися в  громадський рух “Переходимо на українську”. Але влада та ЗМІ не підтримали ініціативу, і вона поволі затихає...

 Коли  ж боронити мову, як не зараз, в умовах війни?! Якщо під час російської агресії ми продовжуємо толерувати “русский мир”, то у мирний час незчуємося, як він нас знову засмокче...