Замість «гібридної» війни – «гібридний мир»?

Уся ця свистопляска з виборами у Лугандонії нагадує мені божевільню. Причому хворі на голову не лише пацієнти, а й лікарі та санітари... Усі, хто цією дуркою опікується.

У моєму уявленні вільні вибори — це найвищий вияв демократії. Її основа. Про яку демократію в принципі може йтися на територіях, підконтрольних проросійським бойовикам, вбивцям, ґвалтівникам і садистам?! Навіть якщо так звані вибори збираються проводити через рік, у листопаді 2016-го. І навіть за гіпотетичної умови, що у цих виборах братимуть участь українські, точніше, проукраїнські партії. При цьому усі ці захарченки і плотницькі та їхня бандитська камарилья там продовжуватимуть правити “бал сатани”. Уявляю, як будуть зустрічатися з виборцями представники Блоку Петра Порошенка, “Батьківщини” Юлії Тимошенко, тієї ж “Свободи” або “Укропу”! Якщо хтось із безстрашних представників українських партій таки поїде туди агітувати, то мріяти він буде лише про одне — повернутися з таких зустрічей живим. І відбуватися усе це має при відкритому з Росією кордоні, який Україна, згідно з Мінськими угодами, має взяти під контроль лише після цих горе-виборів. Це ж вершина абсурду! Навіть вічно п’яний персонаж “Дванадцяти стільців” монтер Мечников розумів, що спочатку гроші, а потім стільці. А наші розумні переговорники-дипломати підписалися на облудну схему — спочатку вибори, а потім контроль над кордоном!

Невже хтось справді вірить, що через рік на Донбасі, куди через дірявий кордон і надалі Росія завозитиме все, що їй заманеться (і зброю, і найманців, і антиукраїнську агітацію тощо), запанують мир і злагода, туди повернуться проукраїнськи налаштовані переселенці, а вбиті воскреснуть? Кого ми обдурюємо? З якого тата ми робимо вар’ята? Чому з нас роблять ідіотів, а ми це ковтаємо? 

Нумо говорити одне одному правду, називати речі свої­ми іменами. Чесно визнавати, що ми, українці, виявилися слабаками. Не здатні не лише захистити свої суверенні території, а й відстояти національну гідність. Нас нагинають, ми гнемося. Нам диктують принизливі умови так званого миру, ми безпомічно погоджуємося. Нас щоразу дурять, а ми й раді обманюватися. Українська влада морочить нам голову, говорячи про досягнення чергового успіху у переговорах “нормандської четвірки”, про затишшя на фронті та відведення озброєння, хоча щодня там гинуть українські солдати, а поблизу кордону з Україною, на території Росії, з’являються нові навчальні табори для бойовиків... 

Для мене усі ці Мінські угоди — суцільний паноктикум. Як би нас не переконував президент Порошенко, що Україну не “злили”, що на жодні принципові поступки він не пішов, що про ніякий особливий статус Донбасу не йдеться, втілення Мінських угод і призведе в кінцевому результаті до особливого статусу. Бо де ще є таке, аби терористи з благословіння держави ставали легітимними політиками та можновладцями, а ґвалтівники і вбивці — прокурорами і поліцейськими? І всю цю антиукраїнську зграю ми з вами будемо утримувати. А вони натомість будуть нас ненавидіти і чекати слушного моменту, щоб завдати смертельного удару в спину.

У мене особисто лише одна надія — що вся ця мінська ганьба зірветься. Або проросійські бойовики щось вчудять, або нерви в українських патріотів не витримають. Я не є прихильницею війни, я тільки за те, щоб припинилося кровопролиття, але й такого принизливого, “гібридного” миру теж не хочу. Соромно за державу, прикро за армію, боляче за тих, хто поклав свої життя за зовсім іншу перемогу. 

Нам втовкмачують, що альтернативи Мінським угодам, які б вони не були, немає. Це неправда. Навіть з безвихідних ситуацій завжди є вихід. І не один. І тут варіанти є. Один з них — визнати підконтрольні проросійським бойовикам території окупованими, і нехай усю відповідальність за них несе окупант — забезпечує їх не лише зброєю, годує не лише найманців, а й усіх, хто там радісно бігав на референдуми. Треба ізолювати, повністю заблокувати з боку України цей ворожий анклав (як це роблять кримські татари з Кримом), і нехай там насолоджуються “русскім міром”, доки самі в Україну не попросяться. А не попросяться, то, як кажуть, скатеркою дорога. Намагатися лікувати цю гангрену — це наражати на смертельну небезпеку всю країну. Саме цього добивається Путін. Точніше, вже майже домігся.