«Коли на генеральній репетиції взяв до рук бронежилет, мене наче струмом прошило»

Знаєте, хто такий «тюбік»? Як з’ясувалося, «тюбіками» називають ухилянтів, які ховаються від представників ТЦК, відсиджуються вдома, зачинившись на 100 замків. Власне, про «тюбіків» написала Ірина Феофанова. Як з’ясувалося, для авторки ця п'єса «спосіб переосмислити у комічній формі власний біль». Бо чоловік Ірини Феофанової пішов захищати Батьківщину у перші тижні повномасштабного наступу, а більшість їхніх друзів, родичів і знайомих — досі ухиляються і знаходять собі тисячу виправдань.

У Театрі імені Марії Заньковецької вирішили цю п'єсу поставити на Камерній сцені. А поки репетирували, Камерну сцену приводили вперше за останні десять, а може, й більше років, до ладу. Зробили ремонт, встановили освітлення, поставили нові стільці (до речі, дуже зручні. — Г.Я.), і тепер тут може поміститися 70 глядачів. І вже на оновленій сцені у найближчу суботу-неділю, 17 і 18 лютого — прем'єра вистави «Тюбік». Самі заньківчани називають виставу «злою» комедією. Можна погодитися, бо там справді є кілька смішних моментів. Справді, можна сміятися, якби ж так не було так сумно…

«Тюбік» у режисурі Назара Павлика — це вистава-діалог, точніше розмова між чоловіком і дружиною. Це історія про пересічного українця, який має позбутися страху і відчути власну необхідність йти захищати рідну землю.

Молодий режисер Назар Павлик ще до повномасштабного вторгнення поставив на Камерній сцені надзвичайно сильну виставу «Життя P.S.». А потім для режисера доля написала свій сценарій — Назар Павлик пішов захищати Україну. Військове життя закрутило режисера не лише на фронті, а й у Театрі.

— Коли повернувся з фронту, мав величезне бажання поставити якусь неймовірну річ, — розповів журналістці «ВЗ» молодий режисер. — Власне Максим Голенко мав цю п'єсу, запропонував мені, і я приступив до роботи. Це дуже свіжа робота Ірини Феофанової, вона її фактично пропустила через призму особистого болю.

— Ви довго були на фронті?

— На Донбасі - 8 місяців, потім харківська операція, Куп’янськ. Три місяці тому був демобілізований.

— У виставі грає подружжя — Василь Коржук і його дружина Юлія. Чому зупинили свій вибір на цій подружній акторській парі?

— Це так само були наші спільні з Максимом Голенком роздуми. Річ у тім, що тема ніби й весела і дотепна, а водночас — сумна. Як кажуть: і смішно, і грішно. Тема ухилянства дуже гостро стоїть на порядку денному. Оскільки і я, і Василь є ветеранами російсько-української війни, тому доречно саме нам робити цю виставу і грати у ній. Ну, і звісно, дружині Василя Юлії, мабуть, як нікому треба грати у цій виставі, оскільки вона не з книжок знає, як це чекати на коханого півтора року, поки він там — на війні. Це дає саме нам морально-етичне право робити цей матеріал.

— Чи вносили щось від себе у цю виставу?

— Уся лінія кошмарів і лінія з м’якими іграшками — з цією асоціацією дитинства — це наш задум спільно з художником вистави Олександром Оверчуком. Ми побачили трохи більше об'єму, бо для мене це історія того, як хлопчик стає чоловіком, як зважується на мужній вчинок. Це також історія про те, як війна знищує стосунки, які недостатньо сильні. Попри те, що жанр «і смішно, і грішно», на жаль, це — трагедія. Трагедія окремих сімей, дітей, які мали народитися, але вже не народяться…

Виконавець головної ролі Василь Коржук, який також недавно повернувся з фронту, зіграв у виставі самого «тюбіка».

— Коли на генеральній репетиції я взяв до рук бронежилет, а його тільки принесли, мене наче струмом прошило, — каже актор. — Я не можу цього пояснити, але зі мною щось таке відбулося… У голові за секунду ще раз пробігли усі ці півтора року війни.

— Коли вам запропонували зіграти у цій виставі, що відчували у перший момент?

— Зізнаюся чесно: коли прочитав п'єсу, не мав 100-відсоткової впевненості, що це можна гарно зробити. А коли поспілкувався з Назаром Павликом, який добре знає цю військову кухню, який і сам воював, і брат його воював і загинув як Герой, змінив свою думку. І ми приступили до роботи.

За словами Василя Коржука, головний меседж вистави — ніхто не може ховатися. Бо ж йдеться не лише про «тюбіків», які ховаються від армії, а й багато інших, мовляв, «війна — це не моя справа».

— Розумію, що зараз такий час, що багато людей зневірилися, — каже актор. — Багато згасли психологічно. А коли деякі люди ще й починають дорікати хлопцям, мовляв, «на фронті непогано заробляють», чув неодноразово такі речі, і від цього стає дуже боляче. Зараз йде якась така хвиля розпаду, розбрату. Суспільство розхиталося, замість того, щоб об'єднатися, докласти зусиль, щоб вистояти у цій нерівній боротьбі, ми починаємо розхитуватися між собою. Нам треба забути всі суперечки і кожен на своєму місці повинен бодай трішечки допомагати нашим захисникам. Пригадуєте, як на початку війни ми всі об'єдналися? У військкоматах і поліклініках стояли довжелезні черги — народ просився на фронт! Яка це була енергетика. Нам тепер просто необхідно повернути ту енергетику і кожен на своєму місці повинен допомагати, а не бути «тюбіком».