«Інвестор казав перевозити підприємство за кордон. Не уявляв, як у війну можна будувати бізнес в Україні»

«Коли 24 лютого почалася війна, наш інвестор-бельгієць казав негайно перевозити підприємство із Запоріжжя за кордон. Бодай до Румунії. Не уявляв, як у війну можна будувати бізнес в Україні. Дивувався, чому я не хочу проїхати ще кількасот кілометрів в бік Європи і перетнути державний кордон… А ми уявляли і опинилися з гостинному Хмельницькому. Довели, що здатні впоратися з викликами», — почав свою розмову з журналістом «ВЗ» генеральний директор ТОВ «Босал мануфактурінг Україна» Костянтин Папашев.

Запорізьке підприємство «Босал мануфактурінг Україна» з річним оборотом у 10 мільйонів євро виготовляє глушники для авто різних марок релокувалося до Хмельницької області, неподалік Кам’янця-Подільського навесні минулого року. 90% продукції продають до країн Західної Європи. Ключові ринки збуту — Німеччина та Франція.

«Позиція інвестора — не платити працівникам неофіційну зарплату»

Попри логістичні труднощі, темпів на новому місці майже не збавляли. Зараз в цеху виготовляють дві тисячі глушників на день, до війни було 2,5 тисячі. Ставлять амбітну планку — повернутися на довоєнні темпи виробництва глушників для авто. Середня зарплата на підприємстві - 31 тисяча гривень. При чому вона тут повністю офіційна.

«Зараз працює 150 людей, — каже Костянтин Папашев. — Бракує персоналу, щоб запустити завод на дві зміни. Із Запоріжжя привезли сюди 50 працівників. Наш бельгійський інвестор має заводи по всьому світу. Це доволі стара компанія, яка цьогоріч святкуватиме сто років. І його принципова позиція — ніде у світі не платити працівникам неофіційну зарплату. Усе має бути в межах закону з першого дня нашого існування (2007 року), у нас все офіційне — дозволи, зарплата. До місцевого бюджету платимо мільйон гривень в місяць».

Костянтин Папашев каже, що через офіційну зарплату (ключова вимога іноземного інвестора), на підприємстві зараз не можуть знайти охочих на кілька вакантних посад. Чоловіки призовного віку не поспішають працевлаштовуватися офіційно, аби не отримати «перепустку» у військкомат… Серед колективу в цеху є десять жінок, які теж виготовляють глушники. Костянтин Папашев каже, глушник — не космічний корабель, його не складно виготовити.

Запитую про складнощі під час релокації бізнесу на терени заходу України. Виробництво повністю перемістили в Хмельницьку область за вісім тижнів. Перевезли 110 вантажівок обладнання, плюс долучили дванадцять залізничних вагонів (в рамках державної програми релокації). Залізничними вагонами перевозили лише матеріали роботи — сталь. Кожна вантажівка з перевезеним обладнанням коштувала підприємству 50 тисяч гривень.

Метр квадратний оренди — 1 євро

«Релокував підприємство повністю, — каже директор. — У Запоріжжі залишив лише дві важкі машини-преси, під ними досі орендую 150 метрів квадратних площі заводу. Не ризикнув їх везти під час воєнного стану… Колись привіз ці преси з Франції. Преси надто великі та важкі - по 600 тонн кожен. Для їх перевезення знадобилася б спеціальна техніка та спеціальний дозвіл. Треба було везти вночі в супроводі поліції. Не на часі везти таку техніку».

Костянтин Папашев зізнався, що під час релокації підприємству не важко було знайти приміщення. З цим допоміг один з колишніх народних депутатів, який родом з Хмельницького. Костянтин Папашев орендував з партнерами 15 тисяч метрів квадратних. Орендна плата за приміщення для запорізького релокованого підприємства — 1 євро за метр квадратний. Директор підприємства пригадує, що розглядав також варіант роботи в Чернівцях, але там за оренду приміщення хотіли втричі більшу суму… У Львові теж не підійшли фінансові умови оплати — втричі дорожче, ніж на Хмельниччині.

«Будівля, де ми зараз працюємо, була у поганому стані, довелося робити ремонт, — каже мій співрозмовник. — Досі ремонтуємо частину приміщень. Будуємо роздягальні та санвузли. Все це потребує зусиль, бо будівництво — не наша сфера (Сміється. — Авт.). Найбільша проблема — підлога. Вона має бути пристосованою до виробництва в галузі машинобудування. Площа будівлі велика, не встигаємо все одразу ремонтувати».

Після війни Костянтин Папашев не хоче повертатися до Запоріжжя, настільки сподобалася атмосфера Хмельниччини.