Слов’янськ: 25 років з Україною – 4 місяці під «ДНР»

Потяг з Дніпра прибув до Слов’янська о 4-й ранку. Здається, лише о цій порі місто по-справжньому тихе й мирне. Про тих, хто досі не знає державної мови, у Слов’янську “подбали” і переклали назву міста ще й російською. Неподалік вокзалу помічаю кілька графіті “Слава Україні!”. Тут майорить чимало синьо-жовтих прапорів та безліч біґбордів, з яких українській армії дякують за звільнення міста. Нагадаю, озброєні бойовики захопили Слов’янськ 12 квітня

2014 року. Перші запеклі бої за місто розгорілися на початку травня. А 5 липня бойовики під натиском українських військ були змушені покинути місто.

Зі самого ранку прямую на розмову до мера Вадима Ляха. Біля міської ради ледь не смітники розмальовані у патріотичні кольори. Маю надію, що такі ж проукраїнські настрої панують і в кабінеті міського очільника. Та не так сталось, як гадалося. “Доброе утро”, - зустрічає мене міський голова. Розмовляє він принципово російською. Цікавлюся, чим займався мер під час окупації. Каже, його у місті у цей час не було, виїхав з родиною ще на самому початку окупації. «Спочатку вивіз родину у Харків, сам жив у Святогорську. Сюди не повертався, жив з компанією друзів у наметовому містечку. Тоді моїй доньці було 9 років, про ситуацію у місті ми їй не розповідали... Особисто для мене події тих днів були дуже несподіваними, одразу зрозумів, що я для себе щось пропустив. Але ясно, що цьому передували інші події, починаючи з Майдану. Вважаю, ми не повинні бігти ні до Росії, ні до Європи, а будувати країну тут», — уточнив свою позицію міський голова.

Також зізнався, що вже певний час категорично не спілкується з журналістами: “Після того, як усі ЗМІ поширили інформацію, що “мер Слов’янська відмовився брати український прапор” (Вадим Лях не захотів взяти в руки національний прапор під час траурного мітингу пам’яті жертв Голодомору.- Авт.), перестав давати інтерв’ю багатьом журналістам. Якщо чесно, то навіть зараз я б його не взяв з рук тієї людини (як я потім з’ясувала, “тією людиною” був місцевий активіст, організатор віча у місті Василь Хоменко. - Авт.), бо він для мене провокатор”.

Спілкування з мером нагадувало лекцію: гучні слова, багато зайвого і нічого по суті. На моє запитання, чому він не розмовляє державною мовою (хоча батьки живуть у Мукачевому), поспішив виправдатись (“ламаною” українською. - Авт.): “Мені не вистачає практики, та й оточення російськомовне. Хоча українську мову знаю добре”.

Після зустрічі з мером йду подивитися на будівлю СБУ. Кожен місцевий житель знає, що там відбувалося два роки тому. Саме там “ДНРівці” тримали і катували проукраїнських активістів. Одним з них був директор та власник місцевої друкарні, проукраїнський активіст Віктор Бутко. Навесні 2014 року його схопили терористи і тримали у підвалі захопленого Слов’янського відділу СБУ. Чоловікові дивом вдалося врятуватися. “Все починалося страшно. У місто прийшли російські фашисти, приблизно 40 чоловік. Не слухайте казок про те, що місто було заблоковане. Сюди можна було спокійно заїхати та виїхати. Бойовики постійно ввозили боєприпаси та підкріплення. Прибігли два бойовики з автоматами в руках до мене у друкарню, без жодних пояснень схопили під руки і потягли у підвал. Я провів у підвалі дві доби, але наслідки відчуваю до сьогодні. Спали на бетонній підлозі. Нас було спочатку двоє, а потім троє. Однозначно можу сказати, що тримали нас саме росіяни”, - пригадує Віктор Іванович.

Напередодні поїздки я познайомилась з Андрієм Міщенком, головою Асоціації виробників художньої кераміки Слов’янська. Він перебував у місті весь період окупації. Пригадує ті страшні дні: «У ті дні Слов’янськ був містом-привидом. Порожні вулиці, заклеєні папером вікна квартир, зруйновані будинки і закриті магазини. Гуманітарну допомогу, зібрану жителями всієї України, вихоплював той, хто меткіший, і ніс продавати на базар. Оскільки електроенергії не було, холодильники не працювали, ковбаса псувалася, і її розтягали собаки. Дефіцит продуктів був не такий страшний, як відсутність води. На станції юних техніків підвал був постійно залитий водою. Там чергова виходила щодня, пускала місцевих людей, щоб черпали із підвалу воду. Усі комунікації були розбиті, підстанція не працювала, електроенергії не було. Настрої після того, як 5 липня вранці підняли наш прапор над містом, були різні. Одні пішли мародерствувати, користуючись тимчасовим безвладдям. Інші тішились, що нарешті буде мир і безпека. Що можна іти містом і не боятися людини зі зброєю в руках», - згадує пан Андрій.

Протягом дня спілкуюся з різними людьми і несподівано помічаю, що на мої запитання багато хто відповідає українською, часто через ввічливість, але люди намагаються: “Особисто я не хочу знову повернення тих звірів з “ДНР”. Краще говоритиму українською, щоб вони знову не додумались прийти захищати російськомовних”, - обурюється місцева жителька Олена.

Але якщо у центрі міста синьо-жовті кольори майорять на кожному кроці, то трохи далі місто потерпає від реклами… Росії. Через кожні кількасот метрів стоять біґборди або рекламні стенди з пропозицією дешевих “турів” у Санкт-Петербург, Ростов або Москву. Коштує таке сумнівне задоволення 500-950 гривень. Телефоную на вказаний номер, цікавлюся, чи є місця на завтра. Жіночий голос розчаровує: “Місць на завтра немає, є на післязавтра на Ростов, 500 гривень”. Автобуси регулярні, часто навіть щоденні, від 7 до 55 місць. Куди і чому їдуть ці люди, мені пояснили так. “Хто до родичів, хто на заробітки, а інші просто “хворі на голову”. Більшість з них за кілька днів повертаються, бо там гірше, ніж тут. Краще нехай їдуть туди, ніж “вони” прийдуть до нас”, - зауважила продавчиня з магазину Наталя. Крім того, поїхати пропонують і у Крим, без проблем можна відпочити у Сімферополі та Ялті. Охочих поніжитися на морі виявилось менше, оператор сказала, що місць багато, бронюють неохоче.

За кілька годин до потяга познайомилася з місцевим активістом, який протягом двох років у будь-яку погоду організовує віча біля мерії, Василем Хоменком. Василь очолює ГО “Слов’янська Січ — Слов’янськ”, яка займається охороною громадського порядку та патріотичним вихованням молоді. Був у місті всі дні окупації. Василь пригадав цікаву історію з українським прапорцем у місті. “Мене попросили вивезти товар з міського універсаму окупованого Слов’янська, із зони передбачуваного обстрілу. І, спостерігаючи за метушнею місцевих торговців, що під’їжджали за своїм товаром, почав пропонувати їм у подарунок українські прапорці. Хтось злякано сахався, як від прокаженого, хтось, напевно, вважав мене ідіотом. Тільки одна жінка з усіх взяла тоді прапорець ... При цьому заплакала і, сховавши прапорець під одяг, розповіла, що старший її син служить у Нацгвардії, за Україну, а молодший - в “ополченії”. За перший місяць, може, півтора, окупації я роздав не більш ніж десять прапорців. Але запам’ятав тільки два: цей, і ще останній - подарований у магазині солодощів незнайомій чарівній і дуже сміливій продавчині. Тоді це було реально небезпечно. Запам’ятав, напевно, ці епізоди через те, що сховали вони прапорці біля свого серця!” - згадує Василь.

Активіст додає, що є багато “овець у вовчих шкурах”, які прикидаються патріотами. “Я не був патріотом, поки у мій дім не прийшла біда. Шкода тільки, мало охочих взяти на себе відповідальність. Мало охочих стати патріотом, а не залишатися рабом”, - зауважує активіст.

Знову кидаю погляд на українсько-російський напис “Слов’янськ - Славянск”. Поки чекаю на потяг, розумію, що дуже хочу у Львів. Незатишно мені у Слов’янську. Але планую повернутися сюди через рік. Сподіваюсь побачити зміни на краще.