Бійця нагородили... букетом троянд

Колись (здається, вже в минулому житті, до воєнних подій на сході України) у Збройних силах проводили фотоконкурс «Красуня у погонах». Тоді, навесні 2012 року, у 51-й окремій механізованій бригаді, що базувалась в одному з містечок на Волині, я вперше зустрівся зі старшим солдатом військової служби за контрактом Марією Годунок. Тендітна білявка була однією із претенденток на звання найгарнішої жінки-військовослужбовця Збройних сил України. Тоді ніхто й гадки не мав про те, що незабаром цій дівчині доведеться пройти горнило Антитерористичної операції на Донбасі.

З часу нашого спілкування Марійка анітрохи не змінилась зовні — така ж струнка і приваблива. Бувалого воїна видає не по-жіночому серйозний і проникливий погляд блакитно-сірих очей. “Приємно, звичайно, що журналісти зацікавились моєю історією, — каже Марійка. — Однак нічого екстраординарного я не зробила. Солдат у мирний час і на війні виконує накази та робить усе від нього залежне, щоб відвернути небезпеку від мирного населення. Таке призначення і така солдатська доля”.

Два роки тому старший солдат військової служби за контрактом Марія Годунок і сама не знала, чи затримається у війську надовго. 22-річна дівчина родом із села Верби Володимир-Волинського району. Після закінчення школи вступила на заочну форму навчання у Тернопільський національний економічний університет. Поки навчалась — шукала роботу. І тут їй порадили піти служити до війська.

У 2011 році уклала перший контракт, пройшла «учебку» та отримала призначення у бригаду на Волинь. Військова служба «затягнула»: не були обтяжливими добові чергування, та й колектив сприйняв молоду жінку-контрактника як рівну. Тож по завершенні терміну першого контракту у квітні 2014 року уклала другий.

Службу Марія могла і не продовжувати: термін першого контракту спливав, наближались іспити на ступінь бакалавра в університеті. Тоді на Донбасі ще була відносна тиша. Хоча Крим уже зазнав окупації, та й указ про часткову мобілізацію вже був опублікований. Зважувала всі «за» та «проти» і вирішила: залишаюсь! “Про те, що справа дійде до серйозного кровопролиття, у квітні вже здогадувались, однак до останнього сподівались, що цього не станеться, — згадує Марія. — Я навіть батькам не говорила, де я. Офіційна версія — виїхали на полігон”...

Тоді військова частина отримала наказ переміщуватись на один з полігонів оперативного командування. Там пробули майже місяць. Потім — завантаження в ешелон, і на схід. Навіть тоді більшість військових думали, що події розвиватимуться у мирному руслі. Великі сподівання покладали на президентські вибори... Та загибель під Волновахою групи бійців на чолі із комбатом майором Леонідом Полинкевичем остаточно розставила пріоритети: тут, однозначно, війна.

Розпитую Марію про польове життя-буття. Навіть деяким чоловікам, які раптово потрапили з мирного життя в окопи, воно не до смаку... “Спочатку мешкали в наметах. Але — до першого обстрілу з «Градів». Коли «загомоніла» ворожа артилерія, довелося активно зариватися у землю, рити окопи, капоніри для наметів та техніки. Відповідно і побут став «підземний», — згадує військові будні дівчина. — Та й до клімату адаптуватись було складно. На Волині він інший. Навіть поріз на пальці довго загоювався. Не кажучи вже про комах та інші «принади» польового життя”.

Зі слів Марії, дівчата з польового вузла зв’язку працювали нарівні з чоловіками-військовослужбовцями. Вона, до прикладу, була старшим механіком ПВЗ (польовий вузол зв’язку). Забезпечувала зв’язок батальйонної тактичної групи «Колос» в умовах бойових дій. Доводилось і куховарити, коли бійці не мали такої змоги.

Зі слів дівчини-бійця, витерпіти можна було багато: і відсутність належних побутових умов, і злючих комах, і спеку, і вагу особистої зброї та 12-кілограмового бронежилета. Звикли навіть до обстрілів, хоча й страшно було. Не можна було звикнути лише до загибелі бойових товаришів.

При згадці про загиблих погляд Марії тьмяніє, голос змінюється: “Коли загинув командир нашого відділення зв’язку майор Віктор Хмелецький, це був шок. Офіцер поїхав налагоджувати зв’язок, коли ми змінювали місце дислокації, та потрапив під обстріл. Уламок якось «обійшов» бронежилет. Хмелецький був дуже позитивною особистістю, підбадьорював нас, оптиміст страшенний. Навіть думати боляче, що його вже немає..”.

Особливим днем для Марії Годунок стало 18 червня. Дівчині виповнилось 22 роки. День народження у фронтових умовах — таке трапляється раз у житті.

«Того дня у нас відбувалась передислокація. Переїжджали з Новоукраїнки, — розповідає Марія. — До мене підійшов один з офіцерів управління і подарував… триколірного кота! Казав — на удачу. Та особливо вразив розкішний букет троянд. Навіть не знаю, де хлопці його знайшли. І торт. Для нас свято, коли день прожив, а тут стільки позитивних емоцій!»

Повернення з фронту було раптовим. На Донеччині Марійка захворіла на пневмонію, відновлювала здоров’я у Луцькому військовому госпіталі. Після одужання повернулась у стрій. Щоправда, вже до іншої окремої механізованої бригади, яка була лише нещодавно сформована на Волині. Відтепер старший солдат військової служби за контрактом Марія Годунок — оператор інформаційно-телекомунікаційного вузла військової частини. “Якщо надійде наказ повертатись на схід — я його виконаю, — каже. — Тим більше, що там упродовж кількох місяців перебував мій молодший брат, який пішов до війська услід за мною. Та й багато інших людей, яких знаю, з якими вчилась чи мешкала поруч, зараз воюють. Звичайно, батьки хотіли б бачити мене вдома, але служба є служба”.