«Не виключено, що Україна змушена буде підтвердити свою позаблоковість...»

Світ затамував подих у надії, що у найближчий час мирним шляхом буде врегульовано найскладніший воєнний конфлікт ХХІ століття, від якого здригається схід України. Всі з нетерпінням чекають завтрашнього дня, 11 лютого, коли у Мінську мають відбутися переговори у “нормандському форматі” за участю лідерів Німеччини, Франції, України та Росії. Успіх цієї зустрічі багато в чому залежить від конструктивної позиції Кремля. Якщо президент РФ пристане на мирний план, що його розробили західні політики, є шанс погасити конфлікт. Якщо ж Москва “впреться рогом” і прогресу не буде, велика війна, за словами французького президента Олланда, може стати реальністю...

Щоб до мінської зустрічі у середу зверстати найбільш прийнятний для всіх сторін сценарій виходу з донбаської кризи, у понеділок у Берліні засідала експертна група з представників зовнішньополітичних відомств чотирьох країн. А у вівторок у столиці Білорусі повинні зібратися учасники Тристоронньої контактної групи, щоб напрацювання дипломатів реалізувати у дорожню карту. Саме її повинні представити учасникам “нормандської четвірки”.

Врегулюванням української кризи протягом останніх кількох днів зайняті всі провідні політики світу. До Києва спішно навідався держсекретар США Джон Керрі. Вслід за ним, облишивши всі справи, на береги Дніпра прибули федеральний канцлер ФРН Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд, які з Петром Порошенком провели п’ятигодинні переговори. Наступного дня, узгодивши позиції, вони подалися “вламувати” Володимира Путіна. Розмова з ним була, вочевидь, непростою, бо гості навіть на фотокамери не потиснули руку господареві Кремля. Наступного дня сценарії миру опрацьовували під час мюнхенської конференції з питань безпеки, в інших міжнародних форматах. Зволікання пахне порохом...

Напередодні російський президент озвучив свої “мирні” ініціативи, які журналісти назвали “тірольським планом”. Він зводився до наступного: Київ надає Донецькій і Луганській областям статус автономних республік, визнає їхні конституції, забезпечує створення там вільних економічних зон; надає гарантії безпеки обраним на тамтешніх муніципальних виборах депутатам за конституціями цих республік; втілює всі положення закону про особливий статус Донбасу; укладає договір про розмежування повноважень між цими республіками і Україною; проводить конституційну реформу в Україні, яка передбачала б децентралізацію і федералізацію. Щоб втілити ці плани, Україна, на думку Путіна, мала б вивести з Донбасу всі свої військові формування, легалізувати “народну міліцію”, якою на територіях “ДНР” і “ЛНР” називатимуть тамтешні військові формування бойовиків. Загони цієї “народної міліції” мали би, зокрема, стояти на кордоні з Росією...

Київ відкидає цей план, вважає його неприйнятним, окупантським. Однак заради встановлення миру готовий іти на окремі поступки. Умови компромісу озвучила права рука президента, голова фракції “Блоку Петра Порошенка” Юрій Луценко. За його словами, державний кордон з Російською Федерацією повинні контролювати виключно українські військовослужбовці і Державна прикордонна служба. Жодні іноземні миротворчі сили, жодне спільне патрулювання з представниками Російської Федерації, жодні інші варіанти не можуть принести миру. Компромісом для окупованої нині частини Донбасу, на думку Луценка, може бути більше самоврядування цих територій, збільшення їх гуманітарних, економічних прав. “Але не може бути, щоб там не було українських прапорів і українських законів”, — заявив політик. Луценко не виключив, що до складу місцевих патрулів мають входити місцеві жителі, але там також повинні бути національні гвардійці і міліціонери МВС України. На переконання Луценка, місцеві жителі повинні вибирати собі депутатів на виборах під контролем України і ОБСЄ, а не “в ході терористичного шабашу”, який відбувався у самопроголошених “ДНР”, “ЛНР”.

Своєю чергою, Париж і Берлін запропонували Москві створити на Донбасі демілітаризовану зону шириною від 50 до 70 км, що передбачало би відхід озброєних бойовиків з Донецька, Луганська і Приазов’я (район Маріуполя). А також надати Донецькій і Луганській областям “доволі широку” автономію у гуманітарних і економічних питаннях. Тобто фактично те, на що погоджувався Київ. Якщо ж Путін до середи не пристане на цю дорожню карту, Меркель застерегла: буде введено нові економічні санкції проти російських компаній, розширено список впливових росіян, чиї рахунки за кордоном заморозять. А ще Меркель дала зрозуміти: у разі відмови Путіна від мирного плану Німеччина не перечитиме намірам США поставляти в Україну смертоносну зброю. Рішення про її постачання Обама обіцяв ухвалити після розмови з Меркель.

Найближчі години покажуть, чи здатен Кремль на тверезі вчинки.

А тим часом...

У середу, 11 лютого, Верховна Рада планує звернутися до Конгресу США за виділенням Україні повноцінної військової допомоги і наданням статусу особливого союзника Сполучених Штатів. Проект такої постанови включено до порядку денного під час погоджувальної ради парламенту у понеділок.

Коментарі для «ВЗ»

Олексій ГАРАНЬ,

професор політології

Києво-Могилянської академії,

директор Школи політичної аналітики

Програма-мінімум, прийнятна для нас, — припинення вогню, розмежування, відведення важкого озброєння, тобто те, чого не було виконано за результатами Мінських угод. А що далі? Що обговорюватиметься у Мінську крім цього? Підступний план Путіна полягає у тому, щоб легітимізувати “ДНР”, “ЛНР”, перетворити їх на якісь автономні республіки у складі України, які висітимуть на нас баластом, в яких засідатимуть бойовики, ще й отримуватимуть державне фінансування. Важливо, щоб Захід не купився на цю затію Путіна. Важливо пояснювати нашим партнерам, у чому небезпека такого наміру. Абсолютно неприйнятно розширювати територію, яку контролюють бойовики. Ми можемо говорити про децентралізацію, але не про якусь там автономію у складі України. Сподіваюся, у наших західних партнерів вистачить здорового глузду, щоб не підіграти планам Путіна.

Віталій КУЛИК,

директор Центру досліджень проблем

громадянського суспільства

Все залежить від того, чи Путін остаточно погодиться на той чи інший варіант врегулювання ситуації. Швидше за все, сторони можуть дійти до проміжної згоди. Вона полягатиме у фізичному розмежуванні по лінії протистояння станом на січень 2015 р., відведенні важкої артилерії, створенні так званої буферної, демілітаризованої зони, за якою спостерігатиме спільна комісія, зокрема з представників “нормандської четвірки”. Гадаю, Росія не отримає дозволу на введення своїх миротворців. З іншого боку, її представники будуть у комісії нагляду за виконанням нових домовленостей. Також буде відкладено у часі питання про статус Донбасу. Швидше за все, Україна змушена буде підтвердити свою позаблоковість і зробити юридичні кроки у цьому напрямку. Водночас очевидно, що українська сторона має ініціювати інклюзивний (з участю громадського обговорення) конституційний процес, а також питання про формат дотримання тиші. Але цей рух має бути двостороннім. На виконання нових домовленостей Київ може піти лише тоді, коли ворогуюча сторона забезпечить припинення вогню, відведення важкої артилерії, коли припиняться поставки зброї з боку Російської Федерації. З інсайдерських джерел у мене є інформація, що буде визначено термін у тиждень-два для того, щоб сторони підтвердили серйозність намірів до виконання домовленостей. Багато залежатиме від того, наскільки Росія далеко пішла у домовленостях з Європейським Союзом. Для ЄС єдиним способом тиску на Росію є економічні санкції і “зелене світло” у поставках озброєнь для України (його можуть постачати і Сполучені Штати). “Пряником” для Росії може стати невведення нового пакета санкцій. Якщо Європа і Росія про це домовляться, тоді у Мінську ми побачимо певний прогрес у переговорному процесі. Якщо ж таких принципових домовленостей не буде, сторони лише підтвердять розбіжність у поглядах. Не виключаю такого варіанта.