«Нам бракує розумного керівництва»

Вони повернулися з війни у відпустку. Втомлені, очі сумні. Від них і досі пахне димом. За плечима цих чоловіків — дев’яносто днів пекла. Це бійці з 29-го і 31-го блокпостів, що на Луганщині. Дякувати Богу, залишилися живими. Журналіст «ВЗ» розпитувала у бійців про те, що пережили на фронті і як почуваються у мирному житті?

41-річний Андрій з Ямполя на фронті сапер. Тепер він удома. Дружина захворіла, тож нині займається її лікуванням та хатніми справами. 11-річний син бійця, коли побачив батька, обійняв та довго не відпускав від себе.

«Уже три дні не можу додзвонитися до хлопців, — розповідає про свої тривоги Андрій. — Терористи перебили кабель, видно, його ще не полагодили». Розпитую чоловіка про його військовий фах. Каже, навчився саперського ремесла в армії. На початку 90-х служив у Хабаровську. У мирному житті працював в охороні, на швейній фабриці, у пекарні. Нині чоловік набирається сил. У березні повернеться на фронт.

На вокзалі бійців зустрічали із музикою рідні та друзі. Серед них — мати 23-річного Олексія — пані Ганна. У родині шестеро дітей. Олексій — доброволець. Жінка каже, наготувала для сина пельменів та борщу. Жінка згадує, як 20-23 січня її сина обстрілювали терористи. «Десять годин безперервного бою. Що ми тут пережили! Чоловік після операції на серці. Думала, вже не доживе...».

Про фронтове життя Олексій не розповідає. Про усі новини жінка дізнається з Інтернету. «Син не нарікає на життя?» — запитую. «Ніколи. Все каже: «Вам, мамо, краще не знати, що там відбувається». Лише в останні дні зізнався, що півтора місяця не спав». Пані Ганна розповіла, гроші для сина (на спорядження та харчі) збирали поміж сусідів, рідних та друзів. Жодної допомоги ні від держави, ні від волонтерів син не отримував. «Куди йде та допомога?» — знизує плечима мати бійця.

Настрої у бійців різні. Дехто обурюється діями київської влади та командування Ген-

штабу. Інші — мовчать. Просять не панікувати. «Зброя у вас є?» — питаю у бійців. «Воюємо проти танків з автоматами», — відповідають молоді хлопці. Андрія оточили друзі. Звучить акордеон. Він щасливий, що повернувся додому. Розпитую, як воно там на фронті. Відповідає коротко: «Нам бракує розумного керівництва і досвідчених генералів».

Чоловіки не приховують, коли працюють «Гради», реально страшно. Але не падають духом. «Мусимо захищати Україну. Ніхто, крім нас».

Мені хотілося побачити солдатів у новенькій формі, зручних і теплих берцях. Однак вони приїхали у тій же формі, у якій й воювали. В одного бійця згорів рюкзак. Тож свої речі він тягнув у розірваному целофановому пакеті. Звідти вивалилася брудна миска. Допомогла її підняти. Солдат на мої запитання про вій­ну відповідав одне: «Гради», «Буратіни», «Тюльпани»... «Що ви розумієте?» — махнув у мій бік рукою.