Юрій ЛУЦЕНКО: «Не збираюся ставати четвертим лідером опозиції»

Помилуваного президентом, але «не приборканого» ним опозиціонера хочуть бачити і чути соратники, друзі, домагаються зустрічі з ним журналісти. Ще у неділю «Високий Замок» через найближчих товаришів польового командира Майдану домовлявся про розмову з ним («помаранчевий термінатор» не раз давав ексклюзиви для «ВЗ»). Однак цього разу робочий графік екс-міністра виявився таким насиченим (переговори з однодумцями, обстеження у лікарні, хрестини доньки друга-нардепа Юрія Стеця), що «вікна» не знайшлося. Тож читачам нашої газети подаємо скорочений виклад інтерв’ю Юрія Луценка і його дружини Ірини каналу ТВі. Більшість з того, про що запитували їх в ефірі, повторює і наші запитання…

— Ваші відчуття на волі?

— Було велике свято. Але насамперед — для начальника колонії, який звільнився від Луценка… І, звичайно, для моєї Ірини. Ліна Костенко писала: «Найголовніше у цьому житті — набутися зі своїми». Коли сидиш у камері й відчуваєш, як пісок часу просипається (а його не так багато відпущено кожній людині), розумієш, що діти ростуть, дружина чекає, і ти втрачаєш ці можливості.

— Як ви почали по-філософськи говорити — «пісок часу» …

— Триста книжок прочитав — мав час та натхнення думати та говорити. Я сидів у камері з Шекспіром, із Бродським, із Кізі, із Фаулзом…

— Ірино Степанівно, інколи кажуть, що важко витримати стрес не тільки від горя, а й від радості…

— Ці два роки розлуки, цей бермудський трикутник між тюрмою, домом і судом дали можливість провести колосальну переоцінку цінностей, зрозуміти, що найцінніше — сім’я, те, що було у нас з Луценком 26 років. Найцінніше — діти, зроблені й вирощені з любов’ю, спогади, які залишилися…

— Але ж ви продовжуєте працювати в парламенті…

— Набутий досвід протягом цих двох років і спілкування з тюремниками, тих недоречностей і прогалин, які є в нашому законодавстві та кримінально-виконавчому кодексі та навіть оцей новий Кримінально-процесуальний кодекс, спілкування засуджених з родичами у СІЗО і в тюрмі надали мені колосального досвіду.

— (Юрій Луценко) Моя Іра каже: «Я так хочу піти з депутатів». А я їй: «Не маєш права. Бо пішла туди не для того, щоби витягнути одного-єдиного Луценка. Її завдання — допомогти іншим людям, які знаходяться в несправедливості, в біді, в катастрофі…

Щоби було зрозуміло, з чим маємо справу, наведу кілька прикладів. Засудженим заборонено мати… кольорові олівці. Бо можуть намалювати план втечі! Чому його не можуть намалювати чорним олівцем — для мене загадка. Заборонено мати копірку — щоби засуджений не переписав «секретного донєсєнія» і не відправив через собаку Джульбарса ворогові. Ідіотизм!

Це комічно і трагічно! — система, в якій сидить близько 250 тисяч людей, живе за законами 1937 року. Тому це якраз завдання Ірини — вона витягнула Луценка, а тепер має витягнути систему.

— Що вам допомогло вистояти?

— Не можна сказати про якийсь один фактор… Згадую, як на другий день Помаранчевої революції на чолі колосальної колони я ішов до ЦВК, а Іра з моїм меншим з вікна кухні махали мені помаранчевою стрічкою. Прекрасно розумів, що вона відчуває. Чи її чоловік повернеться, не знав ніхто…

Останнє випробування виявилося найскладнішим — бо я був сам на сам у дев’яти квад-ратних метрах. Чотири ряди ґрат, у сусідній камері вбивця чотирьох міліціонерів…

Не говоритиму про «зручності» в камері, яка була побудована в 1861-му. Насправді ніколи не потребував особливого комфорту. Для мене байдуже, яке було ліжко — залізне. Мене не турбувала фактична відсутність туалету, відсутність вікна, з’їдені грибком стіни... Найстрашніше — коли після того, як ти був весь час в русі, тебе раптом кинули, і в тебе нема ні книжки, ні телефону, нема з ким поговорити. І ти не розумієш, чи ще комусь потрібен…

Тюрма легше дається тим, у кого є про що згадати. У мене багато було про що згадати — і доброго, і поганого. Я проводив величезну дискусію сам з собою. І ставив собі найприскіпливіші оцінки.

Мені допомогли декілька речей. В першу чергу — Іра. Я кожен день знав, що до мене прийде як захисник моя дружина, яка принесе не просто новини, а відчуття потрібності. Для мене це найважливіше — щоби я був потрібен.

Інший важливий чинник — лист Адама Міхніка. Він писав: «Юро, ти вийдеш з високо піднятою головою! Ти не перший на цій дорозі, всі ми її пройшли, і це випробування дуже корисне для тебе як для людини»…

— Ваше звільнення пов’язано з євроінтеграцією?..

— …Я розумів, що звільнення Луценка дозволить Європі зберегти обличчя при підписанні угоди про асоціацію з ЄС… Як політик і як громадянин вважаю, що немає нічого важливішого, ніж ця річ. Якщо підписуємо цю, можливо, недосконалу, Асоціацію, Україна юридично убезпечена від засмоктування в чорну діру сусідньої північної держави. Якщо не підписуємо цю Асоціацію, будемо у цій дірі — і це буде страшенною катастрофою для українського майбутнього.

— Чи помилують Тимошенко на Пасху? Є вже такі передбачення…

— Немає жодного аргументу, чому цей крок може бути щодо Луценка, але не може бути щодо Тимошенко. Цей крок має бути зроблений, краще раніше, ніж пізніше. Не знаю, як достукатися до серця, а ще краще — до розуму нашої влади, щоби пояснити, що їй це все одно доведеться зробити. Тимошенко не буде у в’язниці відсиджувати надуманий кимось термін за вигадані злочини.

— Плануєте відвідати її?

— Я вже передав через захисника Юлії Володимирівни про таке палке бажання. Та насправді ми з нею листуємося, обмінюємося з Юлею інформацією. Ще раніше казав: хто перший виходить, той приїжд-жає до іншого.

— Ви часто іронізували над президентом, а тепер вийшло його помилування. Чи для вас байдуже, яким чином це відбулося?

— Ні, я іронізую так само. Критикую так само. Україна Януковича — це не та країна, в якій люди хочуть жити. В цій країні страшно народитися, страшно шукати роботу, а ще страшніше померти. І я в своєму останньому слові на останньому суді ні на одну кому не відступив від своєї принципової позиції щодо особисто Януковича і його влади. Інше питання: можливо, я став говорити більш комплексно. Бо особистість є лише простою, але недостатньою відповіддю на проблеми України. Змінити президента потрібно, але це недостатня умова зміни країни.

— Чи будете з’ясовувати стосунки з тими, хто вас засудив несправедливо, хто вас заразив гепатитом?

— У мене і так вкрали два роки, три місяці і декілька днів, щоби я продовжував у себе красти час, відпущений на життя, на помсту. Помста є непродуктивною. Маю працювати тільки на конструктив. Не збираюся зводити порахунки ні з ким. Єдине, що не можу гарантувати безвідповідальність тим, хто знищує країну. Відповідати має наповнений власною порожнечею головний самозваний інквізитор нашої країни Ренат Кузьмін, який став тупою зброєю багаторазового використання проти політичної опозиції України. Має відповісти замовник, яким є на сьогодні керівництво Адміністрації президента і її шеф. Але ця відповідальність буде не з мого боку. Вона буде з боку наступного справедливого суспільства, наступного справедливого суду і прокуратури. Згоден, це фантастика. Але так буде!

— Багатьох турбує ваше здоров’я…

— Не вважаю за потрібне виносити на публічну площину якісь деталі. Але півтора місяця мені не давали зробити другу заплановану операцію. Вона була рекомендована ще тоді, коли мене завезли в клініку «Оберіг». Тому поїду в «Оберіг» провести необхідні аналізи і займусь своїм здоров’ям. Відчуваю, це питання не одного місяця. З іншого боку, можу віджартуватися — здоров’я не таке погане, як розраховують мої вороги.

— Люди запитують, як змінити наше МВС…

— Чи не кожної ночі у думках повертався до цієї проблеми. У 2005 році цю систему можна було б змінити, якби мали таку команду, яка була в Грузії. У ній були: а) президент, який щодня проводив нараду з командою; б) більшість у парламенті; в) план змін не тільки в міліції, а й у прокуратурі та в судах. У нас не було ні такого президента, ні такого плану, ні такої команди…

Стикаючись з цією системою, впевнений — систему МВС, прокуратури і судів змінити, реформувати неможливо. Відповідь — напалм і ще раз напалм! Це називається прибалтійським варіантои — закрити цю систему, набрати персонал з нуля. Набрати нових людей під нові закони, нові повноваження, нові права і нову відповідальність.

— Зараз ви не можете зай-мати керівні посади, не можете балотуватися в народні депутати…

— Я і не збираюся. Сьогодні політика робиться не у Верховній Раді і навіть не в АП… А от щодо виборів на посаду міського голови Києва — подумав би. Але так бачу, і там немає можливостей, бо і виборів нема...

Не збираюся ставати четвертим лідером опозиції. Слава Богу, є єдність трьох… В Інтернеті бачив масу вкидань від придворних політологів, які пишуть: Луценко внесе розкол в опозицію, всіх там «перекромсає». Все це — дурня!

Точно ні завтра, ні післязавтра я не виходжу на майдан. Навіть якщо на секундочку уявити, що біля мене будуть стояти сто чи навіть п’ятсот тисяч людей — то це не революція, а бунт. Для того, щоби в нас відбулося оновлення і будівництво нової країни, треба, щоби люди чітко знали, який план, під що виходять. Вони ж не можуть виходити під нового президента під прізвищем такий-то — вже раз це робили. Мають вийти за свій інтерес, а для цього повинен бути план.

План Луценко має. Але не вважаю себе наймудрішим в цій країні. Бачив багато цікавих, розумних, креативних, освічених нових людей, з якими раніше не був знайомий, але які пропонують цікаві ідеї. Пропоную їм об’єднатися, щоб написати цей план. Він має стати підставою для тендера, який народ проведе при обранні майбутнього лідера опозиції. Я не претендую на цю роль.

— Зараз в країні створюють революційні комітети. Як ви це оцінюєте?

— На сто відсотків підтримую те, що опозиція пішла до людей. Але не підтримую гру масками в революцію.

Не можна кидатися фразами «повстання», «революція», «переворот» — це девальвує поняття. Це інфляція слів, яка призводить до зневіри. З людьми треба говорити чесно. 80% людей не підтримують Януковича. Це факт. Маємо трьох лідерів парламентської опозиції. Вони мають взяти на себе зобов’язання до середини наступного року оголосити єдиного кандидата в президенти. Хотів би, щоби інтелектуали (якщо потрібно — зі мною, якщо вони не хочуть — без мене) написали план нової країни — я це називаю План нової української республіки.

— Люди запитують, чи буде розвиватися «Само-оборона»?

— Ні, «Самооборона» закінчена. Вона оголосила про приєднання до «Батьківщини». Наш прапор стоїть у Музеї спільних перемог. Під цим підведено риску… Україна потребує не нової партії, а загальнонародного надпартійного руху, який буде, якщо треба, штовхати опозицію до правильних рішень…

Мушу, принаймні, спробувати запропонувати людям: давайте об’єднаємося не під чергового лідера, не під Луценка, — і хай мені дарують — не під Яценюка, Тягнибока чи Кличка. Є ще час. Ще побачимо, хто буде кандидатом у президенти найкращим. Давайте об’єднаємося під ідею…

— Коли буде ваша найближча зустріч з народом?

— Піду спілкуватися з людьми не для того, щоби показати, що я повернувся, і не для того, щоби закликати на мітинг, хоча це потрібно. Маю намір спілкуватися з людьми тоді, коли в мене буде запропонувати їм щось більше, ніж свій досвід і бачення.