«Я виріс на бабусиних історіях про національних героїв…»

Прикарпатця Василя Абраміва засудили за фіктивний підпал офісу Партії регіонів.

Івано-Франківська область

В Україні завершився черговий політичний процес. Він не такий гучний, як справа Тимошенко чи Луценка, відбувався на периферії, але розголос мав неабиякий. У древньому Галичі, що неподалік Івано¬Франківська, судили 27¬річного студента Бережанського агротехнічного інституту, члена ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери Василя Абраміва. Його звинувачували у тому, що в одну із зимових ночей 2009 року підпалив місцевий офіс Партії регіонів. Василь заперечував свою вину, висловлював припущення, що це самі «регіонали», як і у 2004¬му, імітували підпал, щоб заробити бали у своїх донецьких господарів. Та й докази слідчих під час процесу «розсипалися». Поза тим, суддя Іван Мельник постановив позбавити Абраміва волі терміном на три з половиною роки. Щоправда, покарання відклали на випробувальний термін у два з половиною роки. У разі, якщо за цей час Василь вчинить бодай якесь кримінальне діяння (або його спровокують на це), то загримить за ґрати «на повну котушку». Засуджений назвав вердикт політичною розправою.

Василь АБРАМІВ -той самий юнак, який у грудні 2010¬го разом з іншими побратимами проник на подвір’я запорізького офісу КПУ, де стояв єдиний в Україні пам’ятник Йосифу Сталіну, і з допомогою бензопили відтяв голову «вождю народів». «Тризуб» узяв відповідальність на себе за цей акт протесту, сказав, що у незалежній Україні не може бути пам’ятників тиранам, які чинили людиновбивство. Спиляну металеву голову Сталіна комуністи приварили, але згодом пам’ятник хтось підірвав. Націоналістів звинуватили у тероризмі, хоча вони заявляли, що це уже не їхніх рук справа. Була версія, що до вибуху доклалися спецслужби, щоб мати привід для політичних репресій.

Один із запорізьких судів, як не старався, не знайшов доказів вини у тероризмі. «Тризубівці» відбулися умовним покаранням. Але Василя Абраміва у спокої не залишили. Йому приписали підпал «регіонівської» штаб¬квартири у Галичі. Один з учасників процесу, Пилип Таран, на свідченнях якого і будували звинувачення, у суді заявив, що неправдиві покази на Абраміва у нього міліціонери вибили силою — защемляючи кісту на копчику. Від нестерпного болю змушений був підписати сфабриковані протоколи…

Повним «обломом» слідства було те, що відбитки пальців на склі пляшки від горючої суміші, яким козиряли прокурори, не збігалися з Василевими. Незважаючи на такі «нестиковочки», суд зробив Абраміва винним. Зала Галицького райсуду відреагувала на це гулом обурення.

Після завершення суду кореспондент «Високого Замку» поспілкувався з галицьким «палієм»…

—Цей вирок абсурдний! — каже Василь Абрамів. -Як тільки отримаю копію ухвали, подаватиму апеляцію. Якщо і у вищій інстанції не скасують липових звинувачень, з допомогою харківської правозахисної групи, яка допомагає нам захищатися і у «сталінській» справі, шукатиму правди в Європейському суді. В Україні домогтися справедливості неможливо. Тут — кругова порука!

Я був схвильований тим, що під час зачитування вироку зібралася повна зала людей. Прийшли мої рідні, друзі, односельці, інтелігенція Галича — медики, вчителі, депутати райради, народний депутат від «Батьківщини» Володимир Шкварилюк. Була на суді і моя дружина Анастасія, майбутній філолог. Ми з нею одружилися 29 вересня, вона мене у моїх поглядах підтримує…

В останньому слові я сказав, що цей суд є інструментом влади для покарання всіх тих, хто сміє перечити цій антиукраїнській владі. Сказав, що суддя міг би стати не холуєм антинародної влади, а патріотом України, який не дав би запроторити українського націоналіста за ґрати. Але так не сталося. Думаю, за цей процес прокурор отримає нові погони — як і той слідчий, який «ліпив» мою справу.

—А із позивачів хтось на суді був?

—Ніхто від Партії регіонів на суд не з’явився. На одне з попередніх засідань приходив керівник районного осередку ПР, то люди його закричали.

—Ти тепер, виявляється, не можеш і на кота крикнути, бо тебе звинуватять у кримінальних діяннях. Маєш бути тихішим від води, нижчим від трави…

—Так воно виходить, я тепер як по лезу ножа ходжу. Наші «доблесні» правоохоронці справу можуть склепати на рівному місці. Вкотре переконався у цьому минулого тижня. У місті Галичі при дорозі стоїть старий австрійський фронтовий дзот. На ньому хтось із друзів написав оголошення про мій суд із закликом прийти і підтримати націоналіста. Того числа суд завершився, і я хотів замалювати на дзоті вказану дату. Раптом нагрянув наряд міліції на чолі з начальником РВВС. Не пред’являючи звинувачення, мене скрутили як небезпечного злочинця, склали адмінпротокол за «порушення громадського порядку»…

Мене попередили, що надалі може бути банальна «підстава». Але я -хлопець обережний, за Сталіна відсидів у запорізькому СІЗО, всякого надивився, навчився передбачати ситуацію…

—Як до твоєї політичної діяльності ставляться рідні? Не кажуть, щоби трохи «вгамувався»?

—Коли в суді прозвучала фраза про три з половиною роки позбавлення волі, моя 71¬річна бабуся схопилася за серце і втратила свідомість. Оголошення вироку перервали на 15 хвилин, викликали «швидку». Дивлюся: воду на бабцю ллють, а вона очей не відкриває. Ледве привели до тями... Отой патріотичний світогляд прищепила мені саме вона. Мій прадід був станичним УПА. Бабуся не раз розповідала про національно¬визвольну боротьбу, про те, як до нас у хату приходили українські партизани. Я виріс на цих історіях…

А у моєї мами не такий бойовий дух, як у бабусі. Я її розумію. Вона — підприємець, має продуктову крамничку у нашому селі Задністрянську. Переживає за мене. Боїться, щоб і сама не потрапила під репресії, щоб не прикрили її справу — у нас зараз це роблять дуже швидко. Мама просила мене, щоб зупинився з політичною роботою, мовляв, у нашій країні «ворон ворону ока не виклює»...

—То до чиїх настанов ти прислухаєшся?

—Звичайно, що до бабусиних…

Схожі новини