Те, що у Путіна у голові, у Суркова – на язиці...

Звіриний оскал російського імперіалізму — так можна охарактеризувати «разсужденія» про Україну, які в одному із кремлівських видань дозволив собі донедавна радник президента Р Ф Владислав Сурков. «Українські тези» його інтерв’ю — не просто інформаційна диверсія проти нашої держави, їх можна розцінити як неприховану агресію, брутальний шантаж, відкритий виклик, погрозу. Як замах на наш суверенітет.

Про Україну і українців «великий естет» Сурков (захоплюється симфо­нічною музикою) відгукується зверхньо, зневажливо. Гадаю, корисно в його «розлагольство­ванія» буде вслухатися тим се­ред нас, хто ще має якісь ілюзії щодо політики Кремля, його на­мірів.

«України нема, — каже Сур­ков (тут і далі виділення наші. — І. Ф.). — Є українство. Тобто специфічний розлад умів. Див­ним чином доведений до крайніх ступенів захоплення етнографі­єю. Таке криваве краєзнавство. Сумбур замість держави. Борщ, Бандера, бандура є. А нації немає. Брошура «Са­мостійна Україна» є, а Украї­ни нема. Питання тільки в тому, України вже нема, або поки ще ні?

Я, як не дивно, укрооптиміст. Тобто вважаю, що України не­має поки що. Але з часом вона все-таки буде. Хохли — хлоп­ці вперті, вони зроблять. Однак якою саме буде ця Україна, в яких межах вона існуватиме, скільки буде Україн? — питан­ня відкриті. І у вирішенні цих питань Росії так чи інакше до­ведеться брати участь.

Відносини з Україною ніколи простими не були, навіть коли Україна була у складі Росії. Укра­їна для імперської і радянської бюрократій завжди була спра­вою клопіткою. То отаман Полу­боток підведе, то западенці до Гітлера перекинуться. Примус силою до братерських відно­син — єдиний метод, який іс­торично довів ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайде­но якийсь інший".

Сурков захоплюється таки­ми людьми Донбасу, як Захар­ченко, Ходаковський, Бородай, Пінчук, Болотов, Безлер, Тол­стих (відомі терористи-сепара­тисти. — І. Ф.). Називає їх «чудо­вими», «справжніми воїнами». І додає: «Війна — справа кала­мутна, клопітна. Але потріб­на. Вони (перераховані вище терористи) взялися за цю важку роботу. І впоралися».

На запитання журналіста, чи повернеться Донбас до складу України, ексрадник Путіна від­верто каже: «Донбас не заслуго­вує такого приниження. Україна не заслуговує такої честі».

Погодьтеся, якби щось поді­бне у бік нашого сусіда прозву­чало з уст якогось українсько­го високопосадовця, у Росії на нього уже б завели кримінальну справу, скликали б свої і ООНів­ські радбези, погрожували б нам силою. В офіційному Києві на цей антиукаїнський випад зреа­гували доволі мляво — як на щось другорядне, не варте уваги.

Ми не почули ноти нашого МЗС. На розмову не виклика­ли російського консула. Міністр закордонних справ Вадим При­стайко обмежився заявою, що висловлювання Суркова — його особиста думка, що, як колиш­ній помічник Путіна, той може говорити що завгодно. Мовляв, будемо реагувати лише тоді, коли почуємо офіційну позицію Кремля…

Речник Путіна Дмитро Пєсков теж висловився у тому ж тоні. Мовляв, Сурков тепер не чинов­ник, а фізична особа. Водночас Пєсков «поправив» Суркова, за­явивши, що Кремль «не прово­дить політики примусу України до братерських відносин».

На диво, жорсткіше від глави українського МЗС, відреагував на словесний пронос Суркова міністр внутрішніх справ Аваков: «Сурков — зі своїми перлами про Україну — виглядає як закомп­лексований „стратег“, що ду­має про себе більше, ніж вартує — як та шавка, яка намагається гавкати на слона, відчуваючи в цьому свою велич. Не галасуй­те, пане! Україна живе незалеж­но від уявлення про неї відстав­ного шовініста».

А ось як у притаманному йому саркастично-пародійно­му стилі прокоментував слова Суркова колишній Генпрокурор Юрій Луценко:

«Росії нема. Є кацапізм. Тоб­то специфічний розлад розу­му. Дивним чином доведене до межі захоплення привласнен­ням чужих територій. Така кри­вава звичка. Кров замість дер­жави. Щі, Распутін і балалайка є. А народу нема. Вкрадена істо­рія і навіть назва є, а Росії нема. Питання тільки в тому, Росії вже нема, чи поки ще нема?

Я, як не дивно, русореаліст. Тобто вважаю, що Росії, з якою можна спокійно поруч жити, поки що нема. Хоча з часом вона, може, й відбудеться. Ко­ли-небудь московити уп’ються кров’ю і водкою, протверезіють і покаються, — і вони це зроблять. Однак якою саме буде ця Росія, в яких кордонах вона існувати­ме, і, головне, скільки буде Ро­сій — питання відкрите. І Україні допомогти просуванню кордо­ну свободи на схід так чи інакше доведеться.

Стосунки з Росією ніколи про­стими не були, навіть коли на місці Москви було болото, а За­ліські князівства платили данину Києву. Навчити Росію азів цивілі­зації і при царях, і при комуністах завжди було для українців спра­вою нелегкою. То свого ж імпе­ратора вилками заколять на­смерть, то в союзі з Гітлером світову війну підпалять.

Тримати шаблю наголо для за­хисту свободи — єдиний історич­но доведений метод на росій­ському напрямку. Не думаю, що вони розуміють якийсь інший".

А на останок процитуємо дав­нього друга «Високого Замку» — власного кореспондента агенції УНІАН у Москві Романа Цимба­люка: «Все, що сказав Сурков на адресу України, кожний укра­їнський чиновник повинен роз­друкувати і зберігати у рамоч­ці. Це допоможе не забувати, як реально ставиться Кремль до України».