«Титул „Перша леді Всесвіту“ — про жіночий розум, вміння достойно вийти з будь-якої ситуації та про допомогу»

Сміливо розповісти на широку публіку в філіппінській Манілі про незламний дух українців, міцний тил та неймовірну міць ЗСУ, які відчайдушно знищують окупантів з країни-агресора. Таку ідею поставила перед собою відома львівська художниця, громадська діячка та провідна спеціалістка IT сфери Наталія Ревонюк, яка представляла на конкурсі «Місіс Всесвіт-2023» столицю Галичини — Львів. Серед сотні красунь та розумниць з різних куточків світу, соціально активних жінок наша українка Наталія Ревонюк отримала на цьому конкурсі титул «Перша леді Всесвіту». Також Наталія потрапила у ТОП-25 найкрасивіших жінок світу.

Про залаштунки конкурсу в Манілі, роль почесної амбасадорки та мистецтво за покликом душі, журналістка «ВЗ» поспілкувалася з Наталею Ревонюк.

Наталія уже багато років захоплюється мистецтвом. Її полотна експонували у більш ніж тридцять індивідуальних та групових виставках, в музеях, придбані у приватні колекції. Зараз мисткиня перебуває у Великій Британії, де експонує свої роботи. На конкурсі «Місіс Всесвіт-2023» вразила учасниць своїми авторськими хустинами із трипільськими символами. Хустини-обереги Наталія подарувала жінкам, які змагалися на корону. Серед умов конкурсу «Місіс Всесвіт» — обмін подарунками та яскравими емоціями. Щоб задати конкурсу правильний тон дружності.

Жінка є онучкою націоналіста, дідусь був головою крайового Львівського братства УПА. На відкритті конкурсу в Манілі Наталія гідно вшанувала пам’ять дідуся своїм креативним образом. Одягла розкішну червону сукню, як символ натхненної боротьби та сили українського духу. Інший потужний символ, який був з Наталією цього вечора, — годинник дідуся, випущений до 55 річниці з дня заснування УПА.

— Розкажіть про свій емоційний стан, коли в Манілі вам вручили стрічку з титулом «Перша леді Всесвіту». Що це особисто для вас означає?

 — Для мене це було несподівано та приємно. Цей титул — не лише про красу. Титул «Перша леді Всесвіту» — про цінності, манери, вишуканість, про щиру допомогу іншим… Як відомо, перші леді усіх країн світу і в усі часи піклуються про свій народ. Почесний титул Перша леді Всесвіту" накладає на мене відповідальність. Мені до душі відповідальність. Організатори сказали, такий титул видають раз на кілька років лише обраним кандидатурам. Мені це надзвичайно приємно.

Титул відгукується у моєму серці. Допомагаю різним людям, чим можу, планую продовжувати це робити. Тому з таким особливим титулом, надіюся зможу більше допомогти.

Також цей титул для мене — це про розум, про вміння достойно вийти з будь-якої нелегкої ситуації. Та найбільше — про людську підтримку. Завжди є люди, яким ми можемо допомогти. За принципом американського вчителя тибетського буддизму, автора книги світового бестселлера «Кармічний менеджмент» Майкла Роуча, я справді відчуваю та вірю: коли допомагаємо іншим людям — ми насправді допомагаємо собі.

— Хто в рідному Львові вас привітав з цим титулом? Може, назбиралося заздрісників, які якимось чином намагалися знецінити вашу роль на конкурсі?

— Зізнаюся, було небезпечно летіти на Філіппіни, острівну країну у Південно-Східній Азії: під час війни в Україні пропагувати дефіле у вечірніх сукнях та на високих підборах… Якби суть цього конкурсу була би лише «зовнішня обгортка», то моя відповідь організаторам щодо моєї участі було би ствердне «Ні!». Але оскільки директорка конкурсу «Місіс Всесвіт» в Україні Уляна Оксенюк пояснила нам, що це буде серйозна дипломатична та культурна місія і що ми їдемо туди розповідати про війну в Україні, мистецтво, культуру в Україні, історію України — ці речі дуже відгукнулися в моєму серці. Серйозно віднеслася до конкурсу, аби це не була пуста поїздка.

Заздрісників не було взагалі! Приємно, що львів‘яни написали коментарі чи в приватні повідомлення хороші слова підтримки. Приємного було більше, ніж я навіть сподівалася. Львів‘яни дякували, що я привезла корону до міста, до України. Люди дякували мені за популяризацію країни та Львова на міжнародному рівні. Завжди це робила. Багато виступаю за кордоном, беру участь в різних міжнародних конференціях. Але на конкурсі «Місіс Всесвіт-2023» в мене була місія ще більше популяризувати Львів і вона мені вдалася.

Привітали усі. Знайшлися і однокласники, з якими не бачилася сто років, і офіційні персони, з якими не була особисто знайома. Дуже багато теплих привітань. Є багато публікацій в пресі, особливо дякую «Високому Замку».

Лише хтось написав негативний коментар, що я, мовляв тримаю в руках український прапор, але розмовляю російською. Це не правда! Виросла та живу у Львові, спілкуюся рідною мовою — українською. Усі це знають. Оскільки цей коментар не відповідав дійсності, мене це не зачепило.

— Якою була ваша мотивація на конкурсі «Місіс Всесвіт»? Мабуть, найголовніша — розповісти про війну в Україні?

— Основна мотивація — показати український народ таким, яким він є. Це не лише розповісти про війну. Про війну вже багато було сказано, оприлюднено. Моя мета — зокрема, нагадати усім, що війна в Україні триває. Бо під час особистого спілкування з учасницями конкурсу, з організаторами багато хто питав, чи в нас вже завершилася війна. Тому моя роль — розповісти, що війна триває, бомби та ракети прилітають…

Допомога потрібна. Але для мене було важливо показати не лише те, що ми бідні і нещасні та нам потрібна допомога! Ні! Важливо було розповісти широкій аудиторії, що ми сильні. Хотіла надихнути міжнародну спільноту допомагати нам з позиції, що ми є сильним та цікавим партнером для них. Щоби в майбутньому, коли здобудемо перемогу ми робили спільні проєкти в освітній, культурній, економічній сферах. Показати, що ми освідчена нація з багатою історією, культурою, вишуканим мистецтвом…

— На конкурсі «Місіс Всесвіт» в Манілі ви презентували Львів міжнародній аудиторії успішних жінок. Що саме розповідали про рідне місто?

— Офіційна частина розповіді про Львів була на форумі, коли одночасно усі учасниці конкурсу та члени журі захопливо слухали про красу та переваги Львова. Я сказала, що моє рідне місто прекрасне, знаходиться за сімдесят кілометрів від польського кордону. У Львові - п’ятнадцять університетів, понад три сотні IT-компаній, продукція яких відома цілому світу. У Львові - сотні галерей, музеїв. Потім наступив момент в розповіді, коли твердо сказала: «Але, на жаль, не можу розповісти про майже мільйонне населення Львова, про красивий центр, який охороняється ЮНЕСКО, бо є важливіша тема для висвітлення. Бо в мій дім прийшла війна». Тож моя розповідь на форумі була присвячена війні в Україні.

Розповіла, що з 24 лютого 2022 року Львів став величезним центром допомоги для людей, яким було страшно під бомбами і які тут рятувалися від війни. Розповіла про об'єднання українців, які допомагали та далі це роблять вимушеним переселенцям. Розповіла, як до Львова прилітали перші ракети… І люди почали виїжджати з міста. Як зараз у Львові запущено процес відновлення фізичного та ментального здоров‘я українців — в центрі Unbroken участь в побудові якого бере також IT-кластер, оскільки я є керівником однієї IT-компанії. Розповідала про центр Unbroken, який займається протезуванням кінцівок воїнів, які повернулися з передової. Також центр займається захистом жінок, матерів з дітьми, які не мають прихистку.

З центром Unbroken співпрацюємо через Forum Ukraine, я є арт-куратором форуму, організовую лоти для аукціонів — виставку картин художників. 21 жовтня буду малювати картину для продажу на аукціоні. Усі кошти від проданих лотів передамо в Unbroken для протезування захисників.

Також розповіла про ще один центр Superhumans, що у Винниках. Цей центр теж займається протезуванням та відновленням хлопців після повернення з передової. Там займаються і емоційною реабілітацією.

Розповіла на форумі в Манілі, що Львів зараз є центром допомоги та підтримки для цілої України, центром отримання міжнародної гуманітарної допомоги. Центром сортування допомоги та постачання допомоги іншим постраждалим від війни містам.

— Які плоди вашої участі в конкурсі на Філіппінах? Може, є перспектива міжнародної співпраці?

— Для мене конкурс — це не про поговорити. Результат та співпраця надзвичайно важливі. Маємо кілька домовленостей. Представниця з Америки є керівником компанії Microsoft, нас поєднує IT-сфера. Після форуму вона підійшла до мене, сказала, що була вражена моєю доповіддю. І запропонувала організувати на офіційному рівні при Microsoft фонд допомоги українцям. Будуть збирати донати і Microsoft буде їх подвоювати. Думаємо над стратегією проєкту.

Зі Швеції до мене підійшла жінка, сказала, що її син уже півроку у лавах ЗСУ. Він там за покликом серця. Також були пропозиції співпраці з представницями з Японії та Індії. Думаємо про ці кроки. Ще були безліч людей, які просто обняли мене зі словами: «Наталю, якщо можемо чимось допомогти — скажи чим саме». Ці жінки мають у своїх країнах благодійні фонди, тож разом думаємо про спільні проєкти, які згодом анонсуємо.

— Розкажіть про свої міжнародні мистецькі проєкти? Яка їх цінність для популяризації культурного фронту?

— Це найважливіша частина мого серця і душі. Моє мистецтво є символьним, візіонарним та графічним, а ще — перекликається з трипільською культурою України. Тому моє мистецтво популяризує культуру нашої держави, усім розповідаю про трипільську цивілізацію в Україні, яка зародилася сім тисяч років тому. Була розвиненіша за древньоєгипетську та староримську. У Європі ще ходили в шкірах, а трипільці ткали одяг та прикрашали його стрічками. Випалювали кераміку і декорували її. За пірамідою Маслоу в них був повністю закритий перший рівень щодо безпеки і виживання.

По всьому світу відоме аборигенське мистецтво Австралії. І майже нічого не відомо про наше мистецтво Трипілля. Тому я своїм мистецтвом популяризую трипільську культуру. У семи країнах Європи експонують та продають мої картини. У Великій Британії стартувала арт-ярмарка, де я виставлятиму свої роботи, популяризуватиму Трипілля. Окрім своїх картин популяризую твори інших українських художників. 21 жовтня в Emili Resort буде мистецький форум, куди я запросила сім художників. Каталог з їхніми роботами повезу на презентацію до Європи. У Римі матиму виставку, де теж презентую роботи цих художників.

Усі мої картини та символи народжуються шляхом візіонерського мистецтва. Це не копіювання звідкись… Я малюю так, як відчуваю. Двадцять років займаюся медитаціями. Мої роботи з душею, мають позитивну енергетику і надихають тих, хто купує картини на добрі вчинки.

— Про що мрієте за 15−20 років?

— Уже мрію про перемогу України. Щоби усі жінки з дітьми повернулися додому, Україна процвітала, відбудовувалася і стала ще кращою, ніж до війни.

За 15−20 років усі мої мрії стосуються мого мистецтва. Вірю, що мені вдасться розвинути мою чутливість до світу — мої картини будуть наділені ще більшим змістом, будуть приносити добро людям.

— Чи плануєте йти в політику?

— Ні! Не планую. Вистачає завантаженості по мистецьких проєктах, мене це надихає. Планую залишатися у сфері IT, де вже багато років працюю. Піклуюся про сім‘ю, власний розвиток, подорожую світом… Вистачає барв життя.

— Яке враження на вас справили Філіппіни — країна контрастів та щирих усмішок?

— Половину дня разом з дівчатами мандрували по столиці Філіппін — Манілі. Вдалося відвідати церкву, музей, зайти в найстаріший університет Малайзії… Враження від країни формую на основі вражень від людей. Відвідала 85 країн світу. Філіппінці у своїй абсолютній більшості однозначно є найвідкритіший, найчесніший, найдобріший народ, якого я бачила. Вони дуже відповідально відносяться до своїх робочих обов’язків, до людей, вкладають усю душу, аби зробити все на належному рівні.

Але в аеропорту таксисти взяли у чотири рази більшу оплату за поїздку до готелю. Там якісь не надто чесні правила роботи таксі.

Та загалом у Філіппінах добрі та відкриті люди. Це країна контрастів. Ми були у дуже депресивних районах, де небезпечно знаходитися, де продають вуличну їжу, яку невідомо чи можна споживати. Були в районі, де в готелях позолочені люстри. Амплітуда контрастів тут значно більша, ніж в Україні. Починаючи з того, що діти на острівній країні сплять на картоні, у бруді, в сирості… Завершуючи позолоченими палацами з високими технологіями, вишуканою кухнею та людьми у дорогому вечірньому одязі.

Фото з приватного архіву Наталії Ревонюк